Ось вірш 1925 року (без назви).
Нагадую: це вірш 1925 року. Леонід Мосендз був тоді у прихильній до українських утікачів масариківській Чехословаччині, навчався на хіміко-технологічному факультеті Української Господарської Академії (УГА) в Подєбрадах. А вірш надруковано в журналі «Нова Україна» (1926. Ч. 1–2). І видавав цей журнал відомий український соціаліст, нелюбий «правому сектору», Микита Шаповал. Я це до того, що не тільки з донцовським «Вістником» спілкувався Леонід Мосендз, принаймні в ті роки. Ймовірно, було відчуття спільної справи. І відчуття спільної втрати. І туги за Ханааном. Ханаан тут, звісно, не випадковий. Біблійний вимір історичної мети — повернення до Батьківщини.
Ну це, сказати б, символічно. А впрост єврейську (українсько-єврейську!) тему зачеплено у збірці оповідань «Людина покірна» (Львів, 1937). Та ще як! Мовби порядком підготовки до роботи над «Останнім пророком»! Цикл оповідань збірки «Людина покірна» складається з імпровізацій завсідника веселого заїзду (щось як елітна забігайлівка) «У кавалерів» — такого собі Давида (Давиди будуть і в «Останньому пророкові», але це інакший Давид, наш), який перейменував його на заїзд «Підтоптаних парубків». Тут наш Давид панує завдяки своїй невичерпній вигадливості й удатності до парадоксів. Так от, одного вечора (це оповідка «Хазарин») наш Давид приголомшує своїх слухачів тезою про те, що князь Володимир припустився непрощенної історичної помилки, «не прийнявши від хозарів жидівської віри». Слухачам ніяково, але вони звикли до того, що всяку свою тезу, навіть найпарадоксальнішу, наш Давид обґрунтовує доказами. Цікаво. Отож: «Якби чубаті русичі прийняли тоді каганових раббанів за вчителів віри й пожидовилися, то їх нащадки не були б таким народом-квашею, як тепер… Не було б з них тієї літеплої саламахи, що нерухомо засіла найчудовіший у світі кусень землі. Засіла, сидить і кіптяву у світове життя пускає. І гинути не хоче, і палати не може. Бо своєї правди не шукає, а з багатьох правд чужих хоче собі, так би мовити, меланж якийсь універсальний приправити. Щоб його без труду й бруду на віки-вічні лагідненько споживати, нікого не ображати, всім люб'язні й добрі… Тоді як євреї непохитні у вірі й утверджують себе у світі…»(Цит. за: Мосендз Л. Людина покірна. Вінніпег, 1951. С. 25, 26). Підтоптані парубки з веселою цікавістю слухають цю мало не пророцьку національну самокритику іронічного пиворіза, бо знають, що це черговий розіграш. Але для особливого, неприсутнього в заїзді слухача — Леоніда Мосендза — це як відлуння його невідступних гірких роздумів про Україну, і вони озвуться в романі «Останній пророк», як і отой мотив покори (місцями майже дослівно). Тож євангельський Ізраель був для нього тією уявною історичною сценою, з якої можна було сказати слово про вічні людські боріння в їхній українській причетності або й неявно взяти участь у політичних дискусіях своєї доби — довкола національної місії, національної вдачі тощо.
(Невеличка інтерлюдія. Серед відгуків на перші оповідання Леоніда Мосендза звернув увагу на таку похвалу: в нього, мовляв, «шляхетна мова». Мабуть, піддавшись цій похвалі, я вчитувався в текст роману, із приємністю зашпортуючись на деяких словах і виразах, наче й знайомих, хоч трохи незвичних, але таких, що створюють враження рафінованості стилю. Мова історичного роману, а тим більше на біблійну тему, завжди має свої особливості. Пригадується, Томасу Манну доводилося відповідати читачам, які мали певні претензії до мови роману «Іосиф і його брати». У романі Леоніда Мосендза біблеїзми трапляються лише в мові персонажів священицького кола як їхні професійні стереотипи, а високий стиль — власне, строгий інтелектуальний стиль — забезпечується насиченою понятійністю тексту, створюваною також і за рахунок морфологічної гнучкості української мови. Звичайні побутові слова раз у раз набирають підме-товості, термінологічної ваги, узагальнювальності. «Верталася додому з почуттям нової життєвости». «Гіркість свого безсилля занурить до безмежної терпкости народного існування». «Почуття байдужої безтілости почало охоплювати його». «Серце здригалося передчуттям якоїсь грізної невідкличности, чорної, бездонної незбагнутости». «Безвладна одпочинність заволоділа його тілом». «Істотність Єрусалима». І т. д. — оце творення абстрактних іменникових форм, прищеплювання слову бруньки значеннєвого зросту є найхарактернішою ознакою Мосендзової мови. Любить він і трохи змінити вираз обличчя загальновживаного слова. Скажімо, не сміх, не усмішка чи посмішка, а «ледь помітний висміх» чувся в голосі; чужота; плясальниці; урбація; горлаї; брехіт псів; запівайло. Часом використовує діалектизми (емансиповані контекстом), часом на їх ґрунті створює неологізми («за старим зразком, без чужоземних прибагів»; «збитошник і урвітень»; «сорочка й розкидані прикривки»). Садівникує він переважно з іменниками, але також і з прикметниками та дієсловами. «Здоровельний стан»; «Останні переконливі, досягливі слова»; «заторкнена думка намагається створити якусь уяву»; «Лінощі і байдужість оп'яли серце»; «Поки мертві дотлівали, а живі доісновували»; «Байдужим від спеки й утоми був цілий світ, і зайвою припадала свідомість»; «Могутня воля до існування не хоче приподобнюватися смерті».