Як бачимо (а прикладів можна навести безліч), Леонід Мосендз уміє оживити затоптане слово, уміє надати якійсь лексемі незвичну функцію. Його словник не бідний, але раціонально регламентований. Стиль далекий від славнозвісної української поетичності ба навіть, можна сказати, протистоїть їй дисципліною вислову, емоційним мінімалізмом на користь сухуватої інтелектуальної напруги й розмірності в засобах вираження — це швидше «європейська» манера письма.)
…Пишучи «Останнього пророка» чи згадував Леонід Мосендз про «Марію» Тараса Шевченка та його переспіви Давидових псалмів або поезії за мотивами біблійних пророків, про історичні драми Лесі Українки, про Франкового «Мойсея»? Хтозна. Мабуть, не міг не згадувати.
Нам же, читаючи його роман, важко утриматися від цих асоціацій. Хоча щодо «Мойсея» і асоціацій не треба — Франко сам спрямував усю патетику своєї поеми на долю України. І Шевченко «позичав голос» у біблійних пророків, щоби прямо говорити про Україну. А його «Марія» тут згадується безпосередністю поетичного оземлення біблійного мотиву, сказати б, незаперечною житейськістю сакрального, що є і повнотою побутового; символ же України поставав із контексту всієї Шевченкової поезії. Історичні ж драми Лесі Українки настільки заглиблені в колізії Античності й ранньохристиянської доби та в долю Ізраїлю, що, здавалося б, нічого «стороннього» в їхній задум не домішувалося. Але ж усе там — про Україну! Спосіб зрозуміти Україну, побачити її в світі людства та вічних змагань народів за свою долю, людини за свою гідність. Майже так само і в Мосендза. Скрупульозно виписано картини ізраїльського життя, які мають свою естетичну самоцінність. Жодних видимих зусиль говорити про сучасну йому трагедію України. А тим часом саме про це — кожен мотив, кожен епізод! Не прямо, звісно, але дуже здогадно. І за цим — щось більше, ніж давно вже спостережена повторюваність сюжетів і ситуацій у великому бутті народів, не тільки це, але й здатність людського серця — насамперед серця поета, а відтак і серця читача — бачити й переживати свої болі в чужих і чужі у своїх.
Широкі обрії роману розкриваються поступово, епічно — в долях різних персонажів, кожен із яких вносить свою лепту в його загальну панораму, в розвиток авторового задуму.
Частина перша роману — «Батьки».
Починається вона з добре виписаного побутового епізоду: дві жінки-сусідки повертаються від джерела з глеками води. Одна, Марта, думає про дітей, а друга, Елісеба, жаліється їй на свою жіночу недолю: мало того що бездітна, але й на кожному кроці ловить зневажливі погляди або й прикрі слова: адже бездітність — кара від Бога. Цей звичаєвий єврейський мотив обростає іншими. Докори Елісеба чує різні. І прямі, і сховані в нібито прихильних розважаннях. Мовляв, добре їй: не треба тривожитися долею синів. Адже назріває повстання проти римлян, знамення віщують криваві часи. «Останні часи». Це ще більше мучить Елісебу. Інші жінки в добу визволення пошлють на бій з римлянами своїх синів. А вона? Хоче втішити себе думкою про праматір євреїв Сару, яка довго була бездітною, аж у поважних літах молитвами і безгрішним життям заслужила Господньої благодаті. Згадує, що й багато пророків вийшли з лона таких матерів — жінок довго бездітних, над якими змилостивився Господь. І сама сподівається такої благодаті. У пристрасній молитві до Бога обіцяє свого сина присвятити Йому. Ця незвичайна зосередженість на одній думці мовби провіщає її покликаність стати матір'ю майбутнього пророка. Але це буде особливий, поза біблійною когортою «великих» і «малих» пророків, — «останній пророк», предтеча Месії. Скінчиться доба пророків, настане «доба Месіїна». Доба, коли народ підніметься і, як уявлялося, піде за Божим посланцем. Чекання його і всі перипетії та випробовування цього народного чекання — наскрізний мотив роману.