У романі «Останній пророк» персонажі мають клопоти з тією самою суперечністю між покорою і протистоянням злу. «Покора велика завжди охоронить від гріха» — каже друг Захарів митар Закхей. Тут треба нагадати, що питання про покору для єврея було не таким простим, як для сучасників нашого Давида, філософа-пиворіза. Покора — це, власне, смиренність, що стане великою моральною гідністю у християнстві, принаймні в християнському проповідництві. «Я смиренний», — писав у «Поученії» Володимир Мономах. Там же і про терпіння: «Господь наш, володіючи і життям, і смертю, согрішіння наші понад голову нашу терпить». Між іншим, діалектику покори й бунту розглядав Бертран Рассел у своїх роздумах про християнство. І, попри гостру критику християнства, він християнську смиренність як етичну цінність ставив вище за «прометеївське повстання», оскільки смиренність виводить нас із печери пристрастей «до світла мудрості, яке вабить до себе серце подорожнього, обіцяючи нове розуміння, нову радість і нову ніжність», — і, долаючи пасивне зречення, введе до храму. А втім, іншого разу він говорить про «нетерпимість, яка охопила світ із розповсюдженням християнства» (див.: Рассел Б. Почему я не христианин. Москва, 1987. С. 19, 20, 122).
Одне слово, це вічно дискутована, суперечлива проблема, не випадкова і в цьому романі. Праведники бачать добро в терпінні й послуху, тоді як гаряча «храмова молодь», а ще більше «зелоти» (збройне підпілля), нагадують, що справжня свобода здобувається тільки у кривавій боротьбі. Суперечки між тими й тими стають дедалі гострішими, аж до того, що їхня взаємна ненависть один до одного яко «зрадників», тобто інакодумців, перевищує ненависть до чужинців-римлян. Тож не самому тільки Захарію спадає на думку гірке: як же ви об'єднуватимете народ, коли ви не можете дійти згоди між собою? (Запитання, болюче не тільки для сучасників Мосендза.) Але, виявляється, тодішніх радикалів якраз це й не засмучує, а навпаки — тішить: шлях до своєї перемоги вони бачать у роз'єднанні! (Пригадайте, це теж вічне: роз'єднатися, очиститись, щоб очолити нове об'єднання!)
Ось розмова Захарія з якимось таємничим гостем, що провідав його хворого вночі.
«— То ти таки зелот!
— І так, і ні. Зелоти роздмухують повстання проти римлян. Ми ж роздмухуємо незгоду між нашим народом.
Захарій відсахнувся від чужинецької руки. Від несподіванки він занімів. Чи ж справді він чув це жахливе признання?
— Що ти говориш? Що кажеш, чужинче! Схаменися! Хто вклав тобі в серце ці жахливі наміри? Чекаємо на Месію і мусимо зустріти його розбратом і братовбивчою війною? Так маємо зустріти Його?
— Ти сказав! Так маємо зустріти Його, — тверді і грізні ноти почув Захарій у чужинецькому шепоті. — Бо інакше ніколи не зустрінемо! Треба спору й розбрату, треба війни і братовбивства! Щоб із кров'ю витік гній з душі народу. Щоб здорова й міцна могла вона зустріти Месію!»
Дуже знайома ця риторика. І не тільки з публіцистики «інтегрального націоналізму» 20—30-х років. І раніше, і пізніше. Хіба подекуди не чуємо чогось подібного й нині? Комусь спаде на думку послатися на Шевченкове: «Може, зійдуть і виростуть ножі обоюдні, розпанахають погане гниле серце, трудне, і вицідять сукровату, і наллють живої козацької тії крови, чистої, святої». Але у Шевченка це поетична метафора, а не партійна директива, і в Шевченка є інше, врівноважне: «Обніміте ж, брати мої, найменшого брата — нехай мати усміхнеться, заплакана мати!» А в «нічного гостя» — прямо протилежне: чітка програма організованого братовбивства. Ніби божевілля, але яке божевілля в історії минало даром? Не мало влади над людом? І хіба ми не бачили цього божевілля, що переходить з епохи в епоху? Від одних вождів до інших? І чи в божевіллі тільки божевілля? І чи воно саме із себе народжується, а не з-поза себе?