Чи станеться так, як уявляється, як хочеться добрій і лагідній Елісебі? Чи знову — не мир, а меч? Чи знову не буде знайдено виходу з ворожнечі, з одвічної і довічної безвиході? Про це вже скажуть (а швидше промовчать) майбутні тисячоліття історії реального єврейства і реального християнства. А поки що з блаженного стану вириває Елісебу не хто інший, як найдорожчий для неї Захарій, якого вона так хотіла порадувати своєю надією. Поспішала до нього. «Але стала на порозі, глипнула й закам'яніла. Постіль була порожня. Тримаючись заголовка, високий, худий, розпатланий, з палаючим поглядом стояв Захарій. Тримався на ногах видимим зусиллям одвиклого од напруги тіла. Хитався, тремтів, але стояв. Їхні очі зустрілися. І в них пізнала Елісеба, що Захарій знає вже все. Пізнала, що знає, але побачила в його зорі не радість, якою була сповнена її істота, а грізну напругу погляду, що мчить до великої межі. (…) Захарій зробив крок до неї. Захитався, простяг до Елісеби руку, ніби доторкуючись до чогось… І з викриком: „Єгоханан, Єгоханан — Богом даний, Богдан!“ — повалився на долівку».
Психологічний стрес на пікові покликанських жадань… Та чи не вгадуються за цим і неоднозначність того тягара, що буде покладений на Месію, і неоднозначність майбутнього християнства взагалі? Мир чи меч? Якщо вселенський меч, то чи треба для цього аж Месії? Великих мечоносців в історії людства вистачало і вистачатиме…
Ось і римський меч півсвіту звоював, але ні миру нікому не приніс, ні навіть панування свого у завойованих землях не забезпечив. Влада Риму над Ізраїлем, раз у раз повставалим, далеко не безумовна і постійно загрожена. Це відчувають і самі очільники цієї влади, як-от легат Сирії (Палестина входила тоді до складу сирійської провінції Римської імперії) Публій Квінтілій Вар. Два наступні розділи роману вводять у палати його резиденції і показують складний механізм римського урядування.
Щоб зрозуміти проблематичність видимо грізного панування римського меча над Ізраїлем, треба врахувати, що історія і культура (в широкому розумінні) народів, які населяли Палестину або сусідні землі, складалася не за одне тисячоліття до приходу римлян. І євреї осіли на цих землях далеко не першими. «Еврейская энциклопедия: Свод знаний о еврействе, о его культуре в прошлом и настоящем» Брокгауза — Єфрона визначає три етапи заселення Палестини: доісторичний, ханаанський, єврейський. Останньому і судилося стати найзначущішим для пізнішого світового життя. Завоювання Палестини («землі обітованої») було далеко й далеко не безкровним (про це ще скажемо), тривало довго і завершилося тільки в середині XIII ст. до н. е. Цитую в російському оригіналі, щоб уникнути різночитань у цій делікатній темі: «История Палестины не совпадает с историей еврейского народа. До появления евреев здесь с глубочайшей древности жили другие народы, образовавшие целую сеть государственных единиц с относительно высокоразвитой культурой. История еврейского народа связана с почвой Палестины всего около 1400 лет. Однако всемирно-историческое значение Палестина приобрела только в ту эпоху, которая, вместе с тем, является и главнейшим периодом в еврейской истории. И если и теперь еще Палестина имеет притягательную силу для многих народов больше, чем какая-либо другая страна в мире, то Палестина обязана этим искпючительно еврейскому периоду своей истории, создавшему в Палестине те религиозно-нравственные ценности, которые господствуют и поныне у большинства цивилизованных народов и которые окружили зту страну ореолом святости в глазах многих миллионов людей культурного мира»(Т. 12. С. 222–223). І далі: «Кочующий народ пустыни обладал тремя благами: воспоминаниями о своих предках, впечатлениями египетской культуры и, что еще важнее, сознанием присутствия в своей среде живого Бога, Который, как он признавал, охранял его будущность»(С. 227).
Ця остання обставина, тобто віра в богообраність і боговодіння, допомогла євреям утвердитися в обітованій (а власне, жорстоко — як розповідає Біблія — завойованій) землі та зумовила їхню відпорність іншим напасникам і завойовникам. Ця віра втілилася й у всенародне очікування Месії, з чим доводилося рахуватися й Римові, якому не бракувало не лише мечів, а й політичної винахідливості.
Мішель Монтень, посилаючись на Тацита, вбачає «велич римлян» у тому, що вони, завойовуючи землі, не привласнювали їх собі. «Всі землі, які Август завоював по праву війни, він повертав тим, хто володів ними раніше, або дарував чужоземцям» (Монтень М. Опыты. Москва; Ленинград, 1960. Кн. 2. С. 422). Тобто, кажучи по-сучасному, знаходив зручних колаборантів або віддавав на відкуп. (Зрештою, так завжди робили всі великі окупанти, творці імперій. Хіба в сучасну Мосендзові добу не довелося російським більшовикам визнавати «незалежні» республіки з їхніми «коренізованими» владами? І це був не найгірший варіант!) Щодо Ізраїлю, це було тим доречніше, що царський рід Іродів мав там давнє міцне коріння і спирався на потужний клан, так що іродіани становили немовби іменну політичну партію як Ірода Великого, так і його сина Ірода Антипи.