Тож і виходило, що уславлений римський полководець, переможець у багатьох битвах Публій Квінтілій Вар мусив дуже обережно, більш ніж лояльно поводитися з царем підкореної і підвладної йому Юдеї, покладаючись на нього в усьому, що стосується юдейських традицій та звичаїв, Закону, чистоти й нечистоти, тонкощів різних ритуалів та публічних процедур, навіть одягу та їжі, — адже суспільство Ізраїлю дуже регламентоване і водночас дуже неоднорідне і регіонально, і кланово, і «політично»: у тлумаченні Закону, в інтригах довкола первосвященства, у боротьбі за позиції в синедріоні, у побутовій поведінці. Чесний воїн, Вар сповнений огиди до Ірода: він має достатню інформацію про нього, про злочини, зради, душогубства, якими переповнене його правління, — але, може, саме такий і потрібен, щоб забезпечувати римське панування в цьому варварському краї. Римський легат почувається як у почесному засланні: все йому тут чуже, незрозуміле, дикунське. Своєю журою ділиться в листі до дружини, і цей інтимний документ додає особливого світла картині його урядування.
Використання епістоли виявилося вдалим, і Мосендз через кілька епізодів оповіді знову вдасться до цього прийому, щоб римське відчуття ситуації зіставити з іншим — грецьким. Бо ж на Близькому Сході конфліктують не лише Рим і Єрусалим, але — хоча менш одверто, приховано — Рим і Греція, Єрусалим і Греція. І якщо Варові йдеться про незбагненний Схід (тема конфлікту «Захід — Схід» важлива в концепції роману і весь час у ньому озивається), а представництво Заходу, зрозуміло, по праву сили належить Риму, — то в листі сирійського грека Скриба до свого вчителя у Греції окреслюється інший цивілізаційний розлам — між високою спадщиною Греції та узурпаторством варварського, мовляв, Риму. Філософ-раб, особистий писар Вара, Скриб добре знає ціну своїм господарям, і його лист сповнений сарказму й почуття незмірної переваги людини грецької культури, духовного співрозмовника Платона й Есхіла, над темними завойовниками світу. Але наприкінці листа Скриб розповідає про дивну пригоду, яка змушує його задуматися над тим, що раніше його мало цікавило. Одного разу, гуляючи Єрусалимом, він у якійсь забігайлівці «під мурами» пив привезене з батьківщини улюблене «старе самоське» і слухав теревені земляків-греків, яких повно скрізь (пор. гонорове українське «Нашого цвіту по всьому світу»), — аж раптом його зацікавила промова гостя з «Великої Греції» (жаргон? наче з «Великої України»?!), що пропагує нову філософську теорію. «З його слів виходило, що він належить до якоїсь філософської школи, незнаної мені, але подібної, як я розумів, до наших пітагорейців… З перебігу розмови довідався я, що свою філософію засновують вони виключно на жидівській космогонії, на жидівських філософах — вони звуть їх профетами, які нібито віддавна заповідають прихід якогось великого, найбільшого профета, майже деміурга. Цікаво, що про тих профетів не згадує нічого ні Платон, ні Айнесідемос. Одначе нашому землякові нічого не перешкоджало так певно стояти за тими жидівськими сподіваннями, як, мабуть, того не робив би й справжній жид. І це, вчителю, до такого дійшли греки!»
Пожурившись над тим, як «грецька душа викривлюється від чужих ідей» (знайома гризота!), поглузувавши досхочу над претензіями юдеїв рятувати не лише себе, а й греків, римлян і весь світ, раб-філософ, одначе, вловлює деяку спільність між філософією пітагорійців і темними натяками профетів, — а головне, задумується над тим, що ні «божественний Платон», який «просвітив душу людини», ні інші грецькі філософи не вирішили питання про «відношення речей до реальності». Якщо між речами й реальністю неможлива «співучасть», то «навіщо ж тоді ідеї і пощо речі? Навіщо я тоді існую як Варів раб, а він як мій патрон?» Так соціальне ломиться у сферу філософії і ставить до неї свої неуникненні запити. «І мені починає здаватися, що мій земляк-блазень має правду, очікуючи свого Христоса-спасителя. Якщо, за словами Великого Вчителя (тобто Платона. — І. Дз.), над космосом речей мають запанувати ідеї, то ж чи не повинно нарешті прийти до тої рівноваги, в якій розплинеться твоє й моє рабство, неволя нашої Геллади, римська загарбливість, жидівська зарозумілість?..»