Але особливість усіх перероджень Єгоханана як повноцінного літературного героя (історичної особи? — не знаю) в тому, що його заперечення попереднього етапу свого розвитку не є абсолютним, у ньому є і щось непозбутнє. Тож зберігає він навіщось, швидше символічно, під пахвою свою зелотську сіку (короткого меча), а рідні місця промовляють до нього не тільки красою природи (хоч і цим насамперед!), а й споминами про батькову науку та повчання старого батькового друга Давида, — а в них було мало заспокійливого, більше збурювального, і Єгохананового сум'яття вони не просвітлювали. Наче й відійшов він від зелотів, а зелотства, чи ілюзій про зелотство, не зрікається. І коли бачить віддалека тих, хто купчиться коло Іродового палацу, то в ньому прокидається незужите: «…в тіні вежі й палацу ховалися ті, що боялися ізраельських поглядів, що їм чужинецька сила й ласка були опорою, охороною і нацьковуванням до нищення свого власного народу. О вожде! На них передусім мусить упасти бойова сокира зелотських леґій!» У вустах колишнього зелота це звучить не дуже переконливо, швидше як відриг чужого гасла, — але говорить про болісну суперечливість Єгохананових помислів і об'єктивну складність вибору шляху. Як, мабуть, і про складність становища самого автора — учасника національно-визвольної боротьби, який зберігав вірність її ідеалам, але і власне бачення обставин та подій.
Цікаво, що Арнольд Дж. Тойнбі розглядає зелотство й іродіанство розширювально — як два типи реакції на поневолення в історії народів: перше з них — непримиренна боротьба, друге — пристосуванство з надією все-таки зберегти свою ідентичність (див.: Тойнбі А. Дж. Дослідження історії. Київ, 1995. Т. 2. С. 216–222). Чим не підтвердження того, що описано в романі Леоніда Мосендза!
…Єгоханан найбільше хотів зустрітися з матір'ю, вона б його зрозуміла, — це й вело його до Геброна. Та коли він завертає на рідне подвір'я, якась на перший погляд незнайома жінка гостинно запрошує традиційним: «Заходь, чужинче!» Чужинець у власному домі! Єгоханана це вражає як немовби узагальнення його долі. І хоч його впізнають, поставляться до нього шанобливо як до відомого раббі, але без Елісеби він тут справді чужинець. Чудові ліричні пасажі присвячені були очікуванню зустрічі з матір'ю, а потім гіркі — переживанню її втрати. І водночас — яка гнучка стилістична палітра у автора! — маємо суто діловий опис стосунків Єгоханана з орендарями його хати, яким він дає «маєткові зарядження».
Зрештою і він сам, і добрі знайомі та друзі його батьків розуміють, що він тепер таки чужинець у рідному Геброні, і йому немає що тут робити. «Твоє місце у Святому Місті, біля Храму». Так уявляють Єгохананові земляки, але чи він сам? Адже і Святе Місто, і Храм він сприймає вже не так, як раніше.
Скінчився ще один виток його долі. Не скінчився шлях його становлення, самовиховання життям, духовного зростання, — а в підсумку приготування до місії Предтечі. Починається новий етап його життя, і починається він, як і всі попередні, з випадку. Звісно, невипадкового випадку. Пригадаймо: ні з тих, ні з сих побачив римську чоту з вождем, і запалився заздрісною повагою до чужинецької сили; натрапив на батьків «архів» — і перейнявся національною ідеєю; зустрівся з калікою Пасхуром — і відчув свою відкритість до людських страждань; випадково довідався про полоненого зелота Іродіона — і спромігся на маленький подвиг, що зрештою привело його до зелотів, коли «вистежив» його зелотський агент впливу Симон, — ось уже Єгоханан зрить потаємного зелотського вождя… Так і далі… Звісно, за кожним випадком — критична маса закономірного, сказати б, прорив закономірного. Такою стала і зустріч з цілителем-асаїном — Єгохананові довелося вмовляти його прийти до хворого онука митаря Закхея: асаїни не лікують багатих і владних, а тільки бідних. І їхня вибірковість не завжди зрозуміла. «Забуваєш, — дорікнув упертому асаїнові Єгоханан, — що сказав Єдиний: милість дайте, а не жертву!» І засоромлене асаїнове серце відгукнулося на ці слова готовністю йти до хворого: «Показуй шлях, юначе!»