Вони вже минають останні доми передмістя, вбогі притулки бідноти, куди не заглядає ані сонце, ані навіть пролізливі Іродові митарі{10}. Не зустріли ще ані душі. Геброн ще спить. У фіялковім передранковім задимленні досипляє ніч горбиста просторінь. Шпаки обзиваються з виноградників, і десь чатівливий сторож уже відполохує їх від стиглих грон пізнього винограду сухим тріскотом торохкала. Дорога виходить з долини на горб — просто до Бетцура, й Захарій спиняється не оглянувшись, аж осел штовхає його головою в спину. На сході, над Мертвим морем уже прояснюється, швидко викотиться й сонце, але яскравий Гелаль, син рожевого поранку, тремтить іскристим самоцвітом над Юдейськими горами. Наче мав би там залишитися ввесь день. Боже великий, який спокій і мир!.. А за лівим плечем рівно віддихає Елісеба.
— Бувай здорова, Елісебо, — починає, уникаючи зором її погляду. — Вернуся за місяць. Як завше. І привезу все, що пригадувала. На цей раз не забуду нічого.
— Господь сильний і милостивий хай сприятною вчинить дорогу твою й дозичить щасливого повороту, — врочисто відповідає Елісеба. Так-бо годиться вірній дружині при розлуці з чоловіком. Не личить їй виявляти своїх почувань, та ще й на дорозі. Голос їй злегка тремтить, вона навмисне наче триває в низькому поклоні, щоб не подивитися чоловікові до очей. Але Захарій нарешті зустрічає своїми очима її погляд і бачить у нім причаєне очікування. Він пускає налигача, підходить до жінки й ніжно проводить рукою їй по щоці. А Елісеба хапає цю ласкаву руку й без поцілунку притулюється до неї обличчям. Але зараз же, засоромившись, робить крок назад, ще раз уклоняється, знов бажаючи чоловікові щасливої подорожі й повороту. А після ще довго дивиться слідом, аж він зникає за ближчим горбом.
Трохи збентежений починає Захарій сьогоднішню путь. Такого розлучення ще ніби й не бувало. Навіть тоді, коли були молоді-наймолодші. Він дедалі відганяє від себе якісь незвиклі думки, бо йому здається, що не личить священикові припускати їх до своєї свідомости. Щоб позбутись їх — Захарій починає розглядатися по околиці, хоч знає кожен закрут дороги, кожну огорожу при ній, кожне дерево, під яким приходилося спочивати. Передранкова вогкість прибила порох, осел бадьоро виступає за паном, вимахуючи вухами. Захарій береже його сили й іде ще пішки. Десь за Бетцуром присяде мабуть трішки. Тепер на думці в нього знову рівно й спокійно, як завжди бувало при цих єрусалимських подорожах. Він починає підспівувати собі псальми, й осел наставляє вуха, наче й справді хоче вхопити й собі трохи з господаревого переспіву.
Більш як півроку не був Захарій вже в Єрусалимі. Від часу своєї останньої черги. У Геброні ж останніми часами кружляло багато дивних чуток про зміни, які, мовляв, відбулися в місті за цей час. Властиво не так про зміни, які сталися, як про ті, які мають прийти. Захарій усе думав, що то порожня балаканина. Хоч Елісеба приносила від криниці щораз нові відомості. Хоч гомоніли про них старші, затримавшись перед молитовним домом, парубки, зійшовшися на задвірках, й жінки перед порогами. Не кажучи вже про достометні відомості такого ткача, що більше був у Єрусалимі, як у Геброні, і знав усе просто з уст первосвящеників й іродіян. Пліткам можна було не вірити. Та були ознаки важливіші й голосно дошкульні, які спонукували замислитися, що немає диму без вогню. От хоч би те, що до Геброна прийшли нові накази про збільшення податків старих і встановлення нових. З чого вже їх не брали? І з винограду, й зі смокви, й із комина, і з воріт, з первородного і з померлого… І хоч як не відганялося від свідомости всі ці неприємності, що лягали нестерпним тягарем на населення, але дві останні чутки хвилювали найбільше. Першою було, що римляни хотять внести до Єрусалима свої військові штандарти, на яких було кесареве погруддя. Шануючи закон і традицію, римляни досі цього не робили, здіймаючи зі штандартів погруддя перед входом до міста. Якби так сталося, то це було б нечуване від Макабейських часів зневаження святого міста, храму й закону. Хто знає, чи не вибухло б найжорстокіше повстання. Друга чутка точилася коло нового перепису людности й маєтку. Коли це, не дай Господи, станеться — римляни накажуть, а Ірод і старші дозволять — буде це великою несправедливістю пануючих, великою неправедністю перед Вишнім, за яку прийдеться землі й людям спокутувати щонайтяжче. Як бувало вже не раз за тих давніх часів, коли володарі цієї землі спокушували були Господа цим огидним учинком. Навіть великому Давидові не пройшла безкарно така затія — що ж казати про Ірода! Та говорили ще й про третю, просто жахливу, найнеймовірнішу з усіх речей: не лише в храмі, але в кожному домі молитви наказано буде поставити кесареве погруддя й виявляти шану римському владареві кадінням і поклонами. Якщо б це була правда — тоді краще вже смерть!..