Через усе це за останній час так поширилися чутки про Месію. Коли вже це сталося в Геброні — можна собі уявити, що говорять у Єрусалимі. У такому місті, як Геброн, де лише-но починали розмову про стан землі й народу, — зараз же переходили міркування на Його прихід. В обидвох молитовнях, як тільки доходило до читання письма, — кожен читач вибирав з пророків про його об’явлення. Між запальною молоддю суперечки про нього кінчалися майже бійками. Ні, про Месію вже зачинали говорити запальніші голови навіть не як про того, кого очікують. Про нього розмовляли так, ніби він уже йде, уже прийшов, ось уже тут, спинився лише за Геброном під Авраамовим дубом і чекає, щоб старші й законники прийшли до нього з привітом… А жінки!.. Чи ж остання подія з Елісебою була останньою?.. Коли таке діється в Геброні, то ще більше, мабуть, у Єрусалимі, в найближчому оточенні первосвящеників, Ірода й римлян!..
Захарій мало знав римлян. Ніколи не приходив із ними до стику. Навіть ніколи й не намагався пізнати їх ближче. Цілий його світ був занадто далекий від володарів землі. Храм і закон обмежували коло його інтересів. Були ціллю його життя, двигуном його мислей, заповітом і шляхом цілої істоти. На тлі гебронського життя, що було підложжям такого священичого існування, не залишалося місця для інших думок і образів, як про закон і храм. Бо з римлянами зустрічався лише на вулиці, та й то здебільша єрусалимській, коли доводилося уступати з дороги струнким когортним рядам. Дударили дударі, сурмили сурмачі, грізно завивали довгі буцини[3], бряжчало до такту залізо об залізо, сонце сліпуче відбивалося від блискучих нараменників і шоломів. А золоті орли зі штандартів пожадливо зорили на притиснену до стін, притихлу юрбу. І здавалося тоді Захарієві, що то не вояцькі лави вихиляються по вузькій вулиці, а сама вона розступається перед ритмом їхніх кроків… Але минала когорта, і знову поверталося старе враження, що ці чужинці тут немов якась зайва прилога до народнього життя. Хоч і загрозлива, але в дійсності не чинна. Бо досі не торкалися вони ані храму, ані закону. А данину збирали старі Іродові митарі, як завжди. Що вона йшла до Рима? Але що би мав з того нарід, якби її всю залишив Ірод лише собі?
Боротьба між фарисеями{11} й садукеями{12} — цими панами єрусалимського народнього життя — теж мало обходила Захарія. Геброн, старе Давидове місто, колишній суперник Єрусалима, навіть ще й тепер, після віків, посуджувало все Єрусалимське трохи недовірливо і звисока. Навіть вавилонська неволя не знищила цього почуття вищости. Ми, мовляв, уже тоді були вибраним містом, коли ви, сіонці, навіть про істинного Бога не чули, за царя ханаанського віслюка мали, коли в нас був царем Давид. А крім того й до Єрусалима приходив Захарій лише, коли мав чергу. І зрештою Захарієві завжди здавалося, що надто дрібних речей торкалося єрусалимське думання обидвох спілок. Задрібних для цілої історії народу. Що в ній такі ось первосвященики-садукеї? Що в ній справді римляни? Коли над народом уже пронеслися гірші негоди. Коли вже перетерпіли Єгипет, Вавилон і Руїну — перетерпимо й іродіян з римлянами. Були перед ними — будемо й після них! Але, якби й було щось гіршого! Хіба ж не є ще досі дійсною умова з Адонаєм{13}? Хіба не має він нарешті визволити свій нарід з утиску й неволі? Що зможуть проти цього якісь там римські кесарі? Лише треба пильно додержувати закону й бути терпеливим… І Захарій робив одне й друге. У глибині душі він навіть часом радів римській владі. Замала й заслабка земля Юди, щоб самій устояти проти ненажерливих сусідів. Податки комусь платити треба, а Рим своєю байдужністю до справ закону був ще найвідповідніший з усіх можливих чужих панів. І теперішні чутки про вмішування римлян у справи закону й храму непокоїли Захарія ще й тому, що могли роздратувати нарід, викликати фальшивих пророків і призвести до нової доби Макабейських. Доби боротьби і крови, яка не дала нічого, крім знесили, занепаду і проливу крови… Краще, щоб було так, як є.