Як і в славнозвісному романі Михаїла Булгакова, у Мосендза римський намісник ненавидить Схід — і Антіохію, яка його уособлює, і своє леґатське становище — «як і всі його попередники в управлінні сирійською провінцією». Йому миліша Кесарія, Себаста, де ще зусиллями тих його попередників налагоджено триб життя, подібний до Рима, де заборонено селитися тубільцям і лише в невеликій кількості дозволено грекам. Це всечасна модель поводження чиновників із метрополії у колоніях: ксенофобія, нехіть і зверхність до чужого трибу життя. Накидання свого тоді робиться самозрозумілим. Тим більше, що прагнення місцевої влади жити в мирі із завойовниками, помножене на рабську запопадливість перед сильним, також неминуче провадить до прийняття, хай нишком, їхніх цінностей, бодай на побутовому рівні. Хіба ж не про це свідчить лексикон Каяфи (він і соромиться його, і пишається ним!) або «виміна жінок» між ним та одним «із найбагатших єрусалимських греків» Никифором?
Але римляни, як той же таки Публій Квінтілій Вар — також люди: як спадкоємці іншої давньої культури вони теж підвладні тим духовним імпульсам, що ведуть поза межі приватного існування. «Чорно-синій оксамит виднокругу обгортав істоту почуттям глибинності часу, й у Варовій душі озивалися тоді якісь неспокійні, ніколи не відчувані відрухи…» Тут, у невиразній підозрі якогось загадкового, «підступно-чарівного впливу Юдеї на людську істоту», ми знову бачимо світ у сприйнятті людини тієї доби. «Вже й тоді здавалося йому часом, що час тут гусне, повільнішає, спиняється в безшелесному спокою, немов хвилі того страшного й таємного Солоного моря, там, на сході Землі. А з ним спиняються й усі навиклі думки римської душі…» Подібно до Томаса Манна у його біблійному романі, Леонід Мосендз не модернізує духовний світ персонажів, радше доводить, що внутрішній світ людей легендарної давнини хай і відмінний, але пізнаваний, досяжний для розуміння в інші часи. Саме епос дає для цього виняткові можливості. Психологізацію характерів реалізовано у ретельно дібраній та послідовно дотриманій манері, що її можна порівняти із фресковим живописом: відкинувши невластиву об'ємність, романіст натомість розгортає великі монохромні площини, укрупнюючи суттєве. Плин оповіді позначений відчуттям значущості того, що діється, про що йдеться.
У межах цієї оповідної манери автор випробував і прийоми її урізноманітнення. Так один із розділів являє собою лист Варового скриба (писаря) до свого вчителя, і це дає цілком новий погляд на відомі вже події та суттєво доповнює стосунки між метрополією й колонією в аспекті їхнього духовного життя, сказати б, у точках перетину.
Як притаманно епосові, тут сусідять піднесене й приземне, врочисте та буденне: «Довго стояла і дивилася за ним Елісеба, на білу постать сина, що віддалялася геть із її життя. Гора кошиків на ослові заслонила вулицю»…
Певно як наслідок того, що молодечий пошук знання та істини зазвичай приносить самі розчарування — дедалі осоружнішим стає і для Єгоханана Єрусалим. Образ цього міста піднесений, контрастний, вражаючий, — отже, суттєвий для архітектоніки твору. «Перед ним іздаля був Єрусалим в опарі з пороху і соняшного сяєва, із своїм сліпучо-білим храмом, на якому палали золоті відблиски металю, із своїми сірими купами домів, перерізаних нитками вулиць»… Блукаючи в заміських полях, Єгоханан відчуває рідну землю як прекрасне тіло, — прекрасне, як та, «що її оспівав цар і пророк» Соломон, — як Суламіта з біблійної «Пісні над піснями». «Тільки серце в неї було хворе… І як прийшла думка про хворе серце, так і стрепенувся Єгоханан. Бо тим хворим серцем був Єрусалим». Згадує він також іншого пророка, що уподібнював це місто до повії Атоли. І скрушно мислить: «Ах, що то було б, якби ввесь нарід знав, що з себе уявляє Єрусалим!..» Ці думки підтверджує йому Симон, ніби старший пророчий учень, а насправді зелот (ім'я, до речі, теж невипадкове: відомо, що апостол Симон спершу належав до спільноти зелотів): «…Але, якщо хочеш залишатися в Єрусалимі на все життя, то мусиш знати, що Єрусалим стоїть цією нещирістю. Тут ніхто не говорить того, що робить». Це — парафраз, на джерело покликається Мосендз в одному з листів, де висловлені гострі й дошкульні, болем перейняті роздуми про… повоєнні перипетії в середовищі українських націоналістів на еміграції: «Казав колись Христос: робіть усе, чого вони навчають, і нічого, що вони роблять».