Закхей обережно озирається на вояка і ще збентеженіше обертається до Захарія.
— Не розумію, достойний! Цей вояк завдав тобі отакого?
Оглядаючись на вояка, він відтягає осла ще далі від брами, і Захарій порівнюється, спираючись плечем об мур. Він заперечливо похитує головою й поволі починає оповідати про пригоду на Бетлегемській дорозі, перемішуючи оповідь з наріканням пророків і жалями псальмів. Такого Закхей ще не чув ніколи від свого приятеля, і він, перестрашено слухаючи, боязко озирається на всі боки. А коли священик кінчає, запитує з тривогою:
— Що ж ти робитимеш тепер, достойний Захарію?
— Що робитиму? Хай первосвященики й синедріон довідаються про кривду мою. Хай жадають від римлян покарання винуватців. Не сталося ще ніколи, щоб так, за миру, з нічого собі, потурбували слугу Божого! Та це ж образа закону й храму!
Закхей знизує плечима. Ай, ай! Нерозумно, дуже нерозумно! Хіба ж первосвященики не сидять за одним столом із чужинцями? А старші народу хіба їм не похлібляють? Якщо хто від цього й потерпить, то сам лише Захарій. Бо не будуть же через нього первосвященики й синедріон сваритися з панами землі… І Закхей кінчає своєю улюбленою приповідкою:
— Ані сам у себе царя не лай, ані в затишку дому свого не ганьби міцнішого! Бо птах небесний донести може голос твій, а теє, що має крила, — домчати слова твої!..
Захарій багато разів уже чув від Закхея цю покірну мудрість покірного панського слуги. Завжди здавалася вона йому добрим плодом життєвої мудрости, лише сьогодні відчув, з якою нехіттю приймала її свідомість. Хотів запротестувати, але з вартівні біля воріт почувся вереск сигнальної трубки: бубнячи списами об щити, почали перед браму вибігати озброєні вояки, решта подорожніх натиснула на вхід. Закхей заметушився, тягнучи віслюка до входу:
— Увіходьмо, Захарію, увіходьмо! Скорше! Сонце западає, сторожа вишиковується на нічну зміну. Зараз будуть замикати ворота!
Він провів осла зі священиком через браму, на хвилинку лишив його самого, покликав молодого митаря, віддав йому свою скарбонку і знову повернувся до Захарія, що байдуже чекав, похнюпившись на шию віслюка.
— А тепер куди, достойний?
— Як звичайно. До левітського дому. Надходить моя черга.
— Як же ти з’явився б перед народом з таким опухлим обличчям?
— Що нарід?! Нічого йому до того! От як перед лицем Господнім стану я, вкритий ганьбою?!
— Але ж нічого ганебного немає в цім, гадаю я! Очистишся… — пробує несміливо зауважити Закхей, але не докінчує. Бо такою байдужністю сповнена Захарієва постать, що всі слова здаються безсилими й непотрібними. Обидва мовчать і поволі посуваються тісною вуличкою, де ледве що можуть розминутися навантажені віслюки. Тут уже сутінок пізнього вечора, але життя ще б’є своїм щоденним живчиком. Клепче десь коваль, спішаться перехожі, йдуть порожнем ослики з потомленими дітьми на спинах, а господарі обережно керують ходом тварин, поважно повертаються звідкись кози. Через усі брами влилася відразу околиця до міста і поспішає розтектися по вуличках і площах. Але ніщо не спиняє Захарієвої уваги. Закхеєві здається, що він задубів, налягши на сідлову кульбаку цілою вагою тіла. І так мовчки доходять вони до малої площі, де часом розлучалися за тих колишніх мирних і щасливих зустрічей.
— Мир із тобою, достойний Захарію! Тут ми завжди розходилися. Але може маю тебе запровадити аж до левітського дому?
— Ні, дякую тобі, Закхею! Дійду сам! Мені краще тепер залишитися самому. Бажаю лише, щоб тобі не сталося чогось подібного, як мені сьогодні. Бо чи охоронить тобі твою душу покора велика?.. Мир із тобою!..
Захарій із зусиллям витиснув останні слова, і Закхей відчуває, що дійсно краще залишити йому тепер священика наоднині. Він винувато бажає ще раз здоров’я і миру та зникає в найближчій вуличці. А Захарій торкає зап’ятками осла і подається далі. Нарешті один! Серед цих півтемних вулиць ніхто не звертатиме на нього уваги, ніхто не співчуватиме, не говоритиме про послух, покору, згинання і знову покору. І Захарій уже занурюється у свою вуличку, як верескливий звук військової сурми поблизу зупиняє його. Праворуч виходить на площу невеликий військовий відділ. Спереду ряд вояків з сурмачем, за ними, оточені теж вояками, якісь невійськові постаті. Зі свого підвищеного становища бачить Захарій, що то кілька чоловіків і жінок, здається, позв’язуваних між собою, мабуть, обдертих і потомлених. Бо смерк розтер уже подробиці їхніх постатей і вирази облич.