Видко, що в узьких вуличках од Фазаелевої брами, звідкіля йшов відділ, було сторожі з в’язнями тісно. Бо слідом за ними сунула вже юрба, наступаючи воякам на п’яти. Площа зразу ожила її криками. Задні ж вояки йшли, безнастанно оглядаючись, із заложеними за спини щитами, немов уже захищалися. Вийшовши на площу, відділ спинився. Бо юрба розтеклася по площі, частина її вже забігла наперед і замкнула вхід до вулиць. Натовп зростав, із сусідніх вуличок наспівали нові глядачі. Військовий відділ стягнувся щільніше. Вояки збили в’язнів докупи і зробили довкола них неприступну стіну зі щитів. Усе виглядало як облога табору.
Захарієві, притисненому з віслюком до стіни, згори добре було видно вояків, в’язнів і цілу площу. В’язні, мабуть, були сильно потомлені, бо, скориставши із зупинки, сіли на землю. А юрба густішала і темнота додавала їй зухвалости, бо починала гудіти загрозливо і глухо. Ніхто, мабуть, не знав у чім справа, бо всі тиснулися наперед, ближче до сторожі, щоб зблизька подивитися на в’язнів, почути їх. Але ті або мовчали, або їхнього заслабкого стогону не було чути через гудіння натовпу. Сторожа теж стояла мовчки, німа й міцна, як мур, але як мур не могла і зрушитися з місця. Та центуріон, що навіть у сутінку виблискував своїми нараменниками і позоліттю шолому, протиснувся наперед і почав щось кричати. Голос його губився в загальнім галасі. А юрба, щоб розібрати його слова, тиснулася наперед і защільнювала відділ у свої кліщі. На тлі загального гармидеру щораз частіше було чути окремі вигуки:
— Куди ведуть їх?.. Визвольмо невинних! Пси римські! Камінням їх! Камінням!..
Центуріон замовк і занепокоєно озирнувся довкола. Він знав цю східню юрбу. Багато крику — мало чину. Але попустити їй — і вона сяде на голову. Особливо в цій післявечірній темноті, коли так легко вибирати каміння з площі. Він радо дав би сигнал «до мечів», але мав найсуворіший наказ уникати вживання зброї, щоб не дражнити населення і не давати притоки до повстання. Бо тут воно могло виникнути з найдурнішої причини. Та опір юрби треба було здушити в зародку і прочистити дорогу, не чекаючи, коли почне літати каміння. Центуріон дав короткий наказ. І передні ряди вояків в ту ж мить прикрилися щитами і наїжилися списами. Другий наказ — і Захарій бачить, як вони ступають уперед, тиснучи щитами на найближчих гольтіпак, стромляючи їм списи аж до самих облич. А в цей мент решта вояків кричить на в’язнів, мабуть, щоб піднеслися з землі. В’язні підносяться неохоче, у повітрі здіймається і падає держало списа.
Протяглий, несамовитий крик, як може кричати лише жінка, коли хоче, щоб її було чути на ввесь світ, покриває голоси площі. Зчиняється пекельний гармидер. Під натиском щитів і списів юрба поволі вступається з дороги. Хтось уже впав під ноги воякам і, притиснений важкими каліґами, верещить, мов на останнє. А ув’язнені жінки кричать усі разом. Уже не можна розібрати нічого, лише рев юрби, що стає дико звірячий. Ось-ось вона стисне в своїх обіймах і розчавить сторожу! Глухі удари свідчать, що перше каміння починає влучати у римські щити.
Але нараз верескливий сигнал звідкілясь здаля протинає повітря. Із вулиці збоку з’являється мінливе сяйво смолоскипів, виблискують шоломи нового відділу, що поспішає на поміч сторожі. У вояцьких руках блискають короткі мечі. Гострий вигук, мов із одного горла, вилітає від сторожі назустріч друзям. А юрба на мент примовкає і знову кричить, але вже криком безтолку і зойків. Починається стрімголовна втеча перед вояками. А ті лише б’ють мечами, як палицями, плазом, по хребтах утікачів і вигукують свій військовий клич. Один мент й обидва відділи сполучаються. Сурма виграє якийсь спокійний сигнал, смолоскипи уже надають оточенню спокійно-врочистого виду, а відділи зникають у вулиці.
Очманілий від галасу юрби, майже знов непритомний, ледь вимотався Захарій із збіговиська й нарешті таки дістався до левітського дому. У брудному запорошеному мандрівникові, що безвладно сидів у сідлі, ані воротар, ані храмові слуги не пізнали в потемках священика. Захарій мусів назвати себе й із їхньою допомогою зліз, наче поламаний, із сідла. Підтримуваний під руки, пішов він до свого покою й безсило звалився на тверде храмове ложе. Прохолода кам’яних мурів потрохи вертала йому свідомість. Поки спритні присяжники здіймали йому запорошений меїл і вмивали спітнілі ноги, він і зовсім опритомнів. Але лежав далі.
Вістка про стан, у якому з’явився Захарій, швидко дісталася до всіх храмових закутків, незважаючи на пізню пору. Гурток зацікавлених уже тиснувся до входу в кімнату. Намагалися протовпитися до середини, але варта біля дверей пускала не всіх. Маленький покій уже був повен. Спереду, перед самою постіллю, стояло кілька старших. Вони притишено обмінювалися короткими реченнями і не зводили очей із випростаного на ліжку Захарія. Але в кімнаті було тихо, і Захарій занурився у важку дрімоту. Коло дверей знову зашаруділо, в кімнаті почався рух, голосна розмова. Прихожого вітали, й Захарій пізнав голос ученого Бенакима, що був храмовим лікарем-рофою. Заблискало світло — хтось викресував вогонь, спалахнула ще одна лямпада над столом, і її мінливий вогник вразив очі. Присутні відсунулися від ложа, і рофа схилився над Захарієм. Його два помічники мовчки розклали на столі глечики, мисочки й скриньки й підвели під пахву Захарія. Він сів. Рофа почав розпитувати, й, напружуючи сили, Захарій розказував свою пригоду. А поки рофа дав собі злити на руки води з оцтом і, не обтираючи їх, узяв до рук Захарієву голову. Він мовчки обмацував її зручними дотиками, там натискаючи, тут просовуючи пальцями й лише випитував: