Всі колеґи Леоніда Мосендза за фахом в роки його студій в Академії підкреслюють його просто виняткову енерґію і наполегливість у студіях і в науковій діяльності, його замилування до організованости, порядку і закономірности і його невсипущість і невтомність. Все це тим більше надзвичайне, що був Мосендз не надто сильної конструкції і до того вже із студентських років хворів на сухоти, внаслідок чого вже по закінченні студій він мусів часто лікуватися по санаторіях.
Товариш Мосендза з Української Господарської Академії в Подєбрадах і колеґа за літературним фахом і зацікавленнями — Євген Маланюк — гадає, що «справжнім покликанням Л. Мосендза була н а у к а, в нім бо коренився в ч е н и й в найточнішім значенню цього, на жаль, так стертого за останній час слова». «Наукові здібності (а втім і здібність „вчителя“ студіювати), — пише Маланюк у статті про Л. Мосендза, надрукованій у п'яту річницю його смерти (Вісник ООЧСУ, жовтень 1953), — цієї людини просто феноменальні… Треба дивуватися його здібностям, його енергії, його пильності… Треба подивляти таку несамовиту істотно т в о р ч у енергію в невеликій сухуватій постаті тієї людини, якої — дивно! — ніколи не пригадую собі ані „стомленою“, ані спраглою „відпочинку“, ані неакуратно чи навіть неохайно одягненою. Починаючи від його точних стриманих виповіджень і кінчаючи його чітким майже каліграфічним і притім ориґінальним почерком, — він був людиною цілком закінченого стилю. Це був уроджений учений-дослідник (його фахом була нафта та її дерівати), напевно — видатний професор-піонер і, правдоподібно, — талановитий організатор, бо ширину його заінтересувань і невичерпальну енергію його, напевно, не можна було б обмежити лише лябораторією і кабінетом».
Не погоджуючися з кінцевим висновком цитованої статті про Леоніда Мосендза —«доктора-інженера, не письменника» і з висловленою перед тим думкою, що Леонід Мосендз «уродженим письменником, письменником з долі і покликання — не був», треба ствердити на підставі широких літературних не тільки зацікавлень, але й літературних досягнень Мосендза і в ділянці поезії і прози, зокрема беручи до уваги останні чотири роки його творчого горіння під час перебування в Австрії і в Швайцарії, зафіксованого і в його надрукованих творах, і в романі «Останній пророк», й особливо ж у його ориґінальному і неперевершеному листуванні, — що другим і в останні роки життя єдиним справжнім покликанням Леоніда Мосендза було мистецтво слова, література.
Покликання це не виникло в Мосендза у висліді лектури, студій чи внаслідок суспільно-політичних умов даного часу. Із кастальських джерел світової й української творчости, із животворних глибин української стихії перші ковтки натхнення випив Леонід Мосендз ще дитиною, як це показують і «Засів», і «Волинський рік». Під час воєнних років не розлучався він із зошитом своїх перших віршів. Про перші літературні спроби Леоніда Мосендза інформує й Ганна Шумовська, згадуючи спільні з Мосендзом роки вчителювання у Гнівані над Бугом. Ще під час свого перебування в Ченстохові Мосендз був відомий як поет, і в 1923 році в Подєбрадах його визнавали вже як «талановитого і культурного поета». Літературою займався він із самого початку своїх студій у подєбрадській Академії, незважаючи й на те, що в ті роки він днями і ночами перебував у своїй лябораторії, «поза якою, — як свідчить М. Мухин, — він в той час не існував». 5 липня 1924 року Мосендз бере участь у літературній вечірці, влаштованій у студентському домі на Альбертові в Празі, де читає кілька уривків із ліричної драми «Вічний корабель». В тому ж часі починає друкувати свої вірші в органі ЦЕСУС-а «Студентський Вістник», що почав появлятися наприкінці 1923 р., і потім в інших журналах, особливо ж з 1927 в львівському «Літературно-Науковому Вістнику» і згодом «Вістнику». Літературній творчості віддається Мосендз із такою ж невсипущістю й енерґією, як і науковим студіям: довгими ночами пише і вишліфовує згадану драматичну поему «Вічний корабель» та вірші, цілий цикл на біблійні теми, надрукований згодом, 1934 року, у буковинському журналі «Самостійна Думка». Десь наприкінці двадцятих років Мосендз написав прозою драму невідомої назви і змісту, яку Мухин переслав до редакції «ЛНВістника». До друку її не прийнято, і Мосендз її знищив.