— Сказав, — похитав головою Щербина. — Така погода їм саме на руку. Вони гадають, що працівники міліції зараз сидять собі в затишних місцях…
— От послухай, Василю, — перебив Гавриш, — минулої зими ми з Олексою Михайловичем патрулювали. Сніг валив — за два кроки нічогісінько не видно… Так, приміром, близько години ночі він зайшов на хлібозавод перевірити охорону, а я лишився на вулиці… Слухаю — іде хтось. Раптом перед самісіньким носом людина. В руках величезний чемодан і клунок. Здоровенний чолов'яга, а ледве тягне речі, аж зігнувся… «Закурити не знайдеться? — питає. — А то я, — каже, — кілометрів п'ять, видно, відмахав з вокзалу і всі цигарки скурив. Не хочуть таксисти їхати на окраїну…» Не курець, — відповів я і спитав, звідки він. Виявилося, з Сум. «Стривай, стривай, — думаю, — я сам тиждень тому повернувся звідти, але о пів на восьму ранку, а не вночі. Виходить — людина цілий день пробула у місті, а. каже, що оце саме з вокзалу… Для чого це йому?» Я за ним, а він обернувся та як бахне кулачиськом. Кулак же у нього — два моїх.
— Так, — підтвердив лейтенант. — Здоровий, як бик. Довелося поморочитися.
— Я беркиць у сніг, — вів далі Гавриш, — проте встиг схопити його за пальто… Він мене за горло… В очах зарябіли червоні кола, та все ж мені вдалося гукнути на допомогу… Вже потім дізнався, що Олекса Михайлович почув мене і вибіг на вулицю. Тільки-но бандит побачив його, як вихопив з-за халяви кинджал та до нього…
— Чим же все скінчилось?
— Затримали ми його з товаришем Гавришем і привели в райвідділ… Чемодан та клунок були напхані краденими речами…
— Як же ви його затримали? — знову спитав Дорошенко.
— Дуже просто: скрутив руки, забрав ніж…
— То, виходить, ви один затримали…
Гавриш побачив, що його друг здивований, як щуплий, невеликий на зріст лейтенант справився із здоровенним і озброєним злочинцем, і пояснив:
— У Олекси Михайловича перший розряд з боксу. Я сам бачив, як на рингу…
— Ну, ось і дощ перестав, — перебив його Щербина. — Можна йти.
… Стрілки на циферблаті годинника над магазином показували чверть на першу. Панувала тиша. У вологому нічному повітрі плавав запашний дух липового цвіту. В калюжах погойдувалися вогні ліхтарів.
Щербина уважно подивився уздовж вулиці.
— Тут начебто спокійно. Давайте заглянемо ще на Загорську.
Вони звернули на Загорську. Поодинокі ліхтарі ледве освітлювали її. Ще недавно це була околиця міста, а зараз тут виросли перші багатоповерхові будинки.
В застиглому повітрі почувся шум, і невдовзі з провулка вискочила «Победа» і промчала повз них.
— От лихач! — обурився Щербина. — Жене кілометрів сто за годину… Асфальт мокрий і, на випадок чого, не відразу загальмуєш…
Минувши один квартал, «Победа» різко заскрипіла гальмами.
— Елементарних правил вуличного руху не дотримується, — сердито сказав лейтенант. — А потім аварії, нещасні випадки… Пішли, перевіримо права. Чи не якийсь жевжик…
З машини виглянув чоловік, озирнувся на всі боки й важко виліз.
Клацнули другі дверці, й проворно вискочив інший пасажир, відчинив багажник.
— Швидше! — почувся нетерплячий голос зсередини. — Чого вовтузитесь?
— Застряг… Здай трохи правіше… Досить.
Вони витягли з багажника громіздкий тюк і, зігнувшись, винесли його на тротуар.
— Перепочинемо, — попрохав один з них. — Здоровий, дідько.
— Ану, хлопці, бігом, — кинув Щербина, розстібаючи кобуру. — Тут щось нечисто…
Загупали чоботи, й ті двоє на тротуарі оглянулись.
— Стій! Стій! — закричав лейтенант, побачивши, що один, в білій сорочці, метнувся у темний провулок, а другий гулькнув у машину.
— Ви за тим, — наказав Щербина дружинникам, — а я до машини.
Дорошенко та Гавриш зникли в провулку.
Щербина вже порівнявся з машиною, як скажено заревів мотор. Ще мить, і міліціонер опинився б під колесами, та якимсь незбагненним акробатичним стрибком він встиг вискочити на капот.
Але водій так рвучко кинув машину убік, що Щербина, дряпнувши руками по склу, злетів на брук.
В нічній тиші лунко вдарив постріл.
Дружинники різко зупинились, стривожено перезирнулись і, не змовляючись, рвонули назад.
— Олексо Михайловичу! Олексо Михайловичу! — закричав Гавриш. Ніхто не озивався, лише долинав шум автомашини, що швидко віддалялася.
— Де лейтенант? — сполошився Дорошенко. Ввімкнувши ліхтарик, почав водити ним навколо. Вузький сніп світла, перескочивши калюжі, несподівано вихопив з темряви Щербину, що лежав горілиць на дорозі. Тоненька цівка крові стікала з куточка його рота, очі були заплющені.