Выбрать главу

Тетеря й Чистяков вмостилися на тахті, з якої вилізли майже всі пружини. Чистяков відразу, наче нічого не сталося, захропів. Тетерю сон не брав. Він підвівся, заходив по кімнаті.

«Чим усе це скінчиться? — мучився він. — Якщо поверне на кепське, звалять усе на мене. А все Поніманський, — заскреготав він зубами. — Ткнув мені, падлюка, пістолет. Про всяк випадок, каже. От і знадобився… Сам, мабуть, зараз хропака задає, а тут місця собі не знайдеш, голова розколюється, серце ниє… Тишкам-нишком мене обплутали…»

— Чого крокуєш, мов на параді? — долинув наче здалеку голос хазяїна. — Сусідів хочеш розбудити? Краще ковдру з вікна зніми. Уже розвиднілось.

Не звертаючи більше уваги на Тетерю, він повернувся до Чернушкіна:

— Ти, Серього, маєш рацію, треба дізнатись, що з Яшком. Сам би пішов, та проклятущий радикуліт замучив. Ще й протягом десь пройняло… — і, схопившись за поперек, хазяїн надсадно закашлявся.

Чистяков схопився, очманіло заблимав очима:

— Що таке? Що трапилось?

— Не горлай! — цикнув Карпо Матвійович. — Забрався з ножищами на тахту ще й горлає…

— Можна подзвонити Поніманському, — запропонував Тетеря. — Пів на дев'яту він уже буде в бухгалтерії і миттю дізнається про Якова.

— Навіщо Поніманському? — втрутився в розмову Чистяков. — Адже в Яшкових сусідів телефон…

— Номер знаєш? — пожвавішав Чернушкін.

— Десь є! — пошаривши в кишенях зеленкуватого кольору зім'ятих штанів, він витяг обшарпану записну книжку. — У мене, як у міськдовідці. Ось, будь ласка, видається номерочок: 2–95–79.

— Матвійовичу, звідки тут поблизу можна дзенькнути? — спитав Чернушкін.

— За рогом. Поряд з аптекою…

— Давай, Жоро! Тільки гляди…

— Не вчіть, не маленький. Не вперше…

— Зажди, — підступив Чернушкін і щось зашепотів.

— Ясно. — Чистяков попрямував було до виходу, але посеред кімнати зупинився. — У мене ні копійки, — і на підтвердження своїх слів вивернув кишені.

Чернушкін дістав невеликий шкіряний гаманець і, попорпавшись, подав дві двокопієчні монети.

— А коли номер зіб'ється або не той наберу?

— Набирай той, що треба, і не натискуй на кнопку, доки не почуєш відповіді…

Чистяков лише рукою махнув і вийшов.

БУРАТІНО

Під ногами Лугового і Єлізарова шурхотіла галька. Сонце ледь пробивалося на алею крізь густе листя каштанів. Працьовито гули волохаті бджоли. На різні голоси виспівували пташки. Дзюркотів фонтан.

— Оце і є хірургічне відділення, — показав Луговий на будинок з великими вікнами. — На другому поверсі — терапія. Там працює Марина.

— Дивись. Ось і вона! — сказав комісар, помітивши в одному вікні жінку в ясно-синьому костюмі.

Жінка теж побачила їх, махнула рукою — мовляв, зараз спущусь.

— Здрастуйте, Кириле Романовичу! Від вас і від мого Андрія нікуди не сховаєшся, — пожартувала вона. — Ви до нас, звичайно, у якійсь справі? Трапилося що-небудь?.. — занепокоїлась Марина Тихонівна, пильно вдивляючись в стурбоване обличчя свого чоловіка.

— Вночі злочинці поранили одного нашого співробітника…

— Так ви до нього? Здається, він на другому поверсі. Коли на тебе чекати, Андрійку?

— Сам не знаю. Обідайте без мене. До речі, біля воріт наша машина. Почекай трохи, підвеземо. У тебе ж скінчилось чергування?

— Щойно змінилась.

… Накинувши халати, Луговий і Єлізаров зайшли в кабінет завідуючого відділенням.

— На жаль, особливого покращення немає, — розвів руками лікар. — Мобілізували, так би мовити, всю медицину…

Він провів гостей до виходу і тут згадав:

— Хворий марить і часто повторює одне слово — Буратіно… Може, це щось вам підкаже?..

— Андрію, — звернулась Марина до чоловіка, коли рушила машина, — коли ж ти звільнишся? Ми ж збиралися в театр…

— Нічого не поробиш, доведеться відкласти. Думаю, що Лопе де Вега не буде на нас ображатись, — пожартував він. — Хоча, правду кажучи, дуже кортить ще раз подивитись «Фуенте овехуна»… Чудова річ!

— Все це так, — усміхнулася Марина Тихонівна. — Але на цей раз, бачу, доведеться обійтись без Лопе де Вега.

— Ти розумієш, я…

— Не треба пояснювати, Андрію. Що ж зробиш… Підемо колись іншим разом. До того ж я втомилася після чергування — цілу ніч провела біля хворої з набряком легенів… Та й Наталю треба виряджати в табір.

— Хороша у вас дружина, Андрію Остаповичу, — обізвався шофер-сержант, коли Марина Тихонівна вийшла. — Розуміє нашу роботу. От зі мною, скажу вам, була історія. Друг у мене є — Гриша Клочко. Разом в армії служили. Він на заводі слюсарем-шаблонником… Може, доводилося читати в газетах про їхню бригаду комуністичної праці?