Електричка була повна-повнісінька, і майже цілу дорогу вони простояли в тамбурі. Лише перед самим Ясним пасажирів значно поменшало, і Поніманський з Шкарбуном могли, не боячись сторонніх, поговорити відверто.
— Михайле Семеновичу, а чи не підуть наші гроші на вітер?
— Ти про Сергія Олександровича… Не думаю. Він не менш від нас зацікавлений.
— Та воно так… Але надто багато заправив. Треба було поторгуватись.
— Гадаєш, не торгувався? Піди домовся. Адже знаєш його. Копійки не вирвеш.
— І взагалі… — розвів руками Шкарбун.
— Що взагалі?! — розсердився Поніманський. — Що взагалі?
— Не гарячкуй. Річ не в самих грошах. Припустимо, привезе Чернушкін до мене на дачу Сахна. Що з ним робитимемо?
— У нас же пістолет.
— А сусіди? Ти що ж думаєш, у нас полігон, тир, цілісінький день бахкають…
— Не розумію, чого ти хочеш… Адже ревізор уже виявив пересортування, порушення стандарту, лекало в тебе забрали… Документи опечатали. Попадеш у міліцію — там жартувати не люблять.
— Вб'єш його — прийде інший. Адже документи все одно в них залишаться.
— Інший — не він. Ти на собі зазнав, який Сахно, до кожної дрібниці докопується… Акта він ще не написав: в нього на клаптиках помітки, хто в них буде розбиратись. Поки прийде інший, поки ознайомиться, а там подивимось. Гірше, повір, не буде. Та й для іншого ревізора наука.
— Зажди, зажди. Ми теж не ликом шиті. Тільки-но ревізора не стане, до нас візьмуться. Адже, сам кажеш, в міліції не дурні сидять. Зрозуміють, що до чого, кому вигідно ревізора вбити…
Контрпитання збентежили Поніманського, примусили замислитись.
Прогуркотівши на стрілках, електричка плавно зупинилась біля невеликого дачного вокзалу. Поніманський і Шкарбун вийшли на перон.
— Мишко, тут на станції добре пиво. Зайдемо?
— Куди тобі пиво? І так мало не луснеш.
Шкарбун різко повернувся і, не мовлячи й слова, зник у буфеті. Залишившись сам, Поніманський заклав руки за спину і нервово походжав, час від часу сердито поглядаючи у вікно буфету. Черга посувалася поволі. «Пиво п'є! — обурювався Поніманський. — А мені треба встигнути туди й назад, а там ще Тетеря хникати почне, з безглуздими запитаннями чіплятиметься…»
Відхекуючись, показався Шкарбун.
— Ходімо швидше! — почав підганяти Поніманський. Але той не відповідав і лише сопів.
Біля молочного магазину Шкарбун витяг з кишені сітку і буркнув:
— Я зараз.
Поніманський кипів від обурення. «То пиво, то молоко! Так я ніколи не виберуся звідси…»
— З-за дурної голови й ногам горе! — із злістю випалив Шкарбун, вийшовши з сіткою, набитою пляшками кефіру, молока й якимись пакунками. — І надала мені нечиста сила узяти Тетерю. Ти б тільки подивився, як він, сучий син, каверзує: «Я людина хвора… дієтник. Мені грубої їжі не можна. Вдома я їв молоко, сметану, курятину…» 1 як його спекатись?
Від думки, що зненацька промайнула в голові, Поніманський зупинився і, забувши про сварку з Шкарбуном, смикнув його за рукав, гаряче зашепотів:
— Гнате, Гнате!.. Зупинись, послухай! Адже все можна звалити на Тетерю. На нього насамперед подумають, що він убив ревізора.
Шкарбун теж зупинився.
— Думка непогана, лише треба зробити, щоб комар носа не підточив.
— Не сумнівайся, — запевнив Поніманський, — буде все як слід. Я ще пораджусь з Сергієм Олександровичем… А щодо стрілянини не бійся. В крайньому разі можна й голими руками…
Як і чекав Поніманський, Тетеря відразу ж причепився до нього з запитаннями. Чи приніс гроші, що з Катею, як на фабриці? Які про нього точаться розмови, чи шукають його?
— Які гроші? — щиро здивувався Поніманський.
— Як то які? — спалахнув Тетеря. — Ті, що я віддав ревізорові.
— Чи не тому, в якого ти стріляв і вбив? — єхидно прискалив око Поніманський. — Якщо ти маєш на увазі Сахна, то він наказав низько тобі вклонитись, передавав привіт. Він здоровий, як бик, того ж і тобі бажає.
— Я не казав, що вбив!
— А хто, я казав?
— Гнат Онуфрійович може підтвердити. Я сказав, що стріляв! А влучив чи не влучив — не знаю.
— Ох, вони, чи бачите, не знають… Ох, їх, чи бачите, образили, скривдили…
— Коли такий розумний — спробуй сам. Це тобі не арифмометр крутити, не на рахівниці клацати.
— Здається, я в снайпери не записувався, — сполотнів Поніманський. — Щоб на рахівниці клацати, теж треба розум мати, і не курячий, як у тебе.
— Курячий… Може й курячий. Але й у тебе не кращий. Через кого я встряв у халепу? Твоїх безглуздих порад слухався!