Выбрать главу

Він пересмикує плечима і несподівано горбиться, наче зменшується, прикриває очі короткими віями й каже так тихо і роздумливо, мовби звертається не до мене, а до самого себе:

— У принципі безсмертя і всемогутність — це добре. Але чи добре бути безсмертним і могутнім? Чи подобається вам ваше безконечне життя?

Побоюючись, що я неправильно його зрозумію, він швидко додає:

— Життя людини коротке, а тому й неповторне. Це змушує цінувати кожну мить. Ось мене обсідають думки: чи встигну перевиховати Петра? Чи закінчить інститут Сергій? Чи завершу почату роботу? Я завжди поспішаю, розумієте? Гостріше відчуваю радість і біль. Я ніколи не нудьгую, розумієте?

Я киваю головою: що ж, звичайне питання з категорії так званих філософських.

— Зрозумів вас. Ви хочете знати, чи не нудно, чи не обтяжливо бути безсмертним, чи є в безсмерті не лише зміст, а й приємність?

Його шия напружується, борлак рухається, засмаглі щелепи рожевіють. Моє контрзапитання влучає в ціль.

— Ні, не нудно, не обтяжливо. Час життя залежить від мети життя…

Максим морщить лоба, згадує читане й чуте…

— У цьому відношенні все досить просто й однозначно. Природа створювала людину для тієї ж мети, що й інших тварин: для боротьби за існування в умовах обмеженого простору однієї планети. На цьому шляху в процесі еволюції мали з’явитись і викристалізуватися найдосконаліші варіанти інформаційних систем — живих організмів. Звідси й короткий строк життя, що рятує від перенаселення застарілими формами, необхідний для швидкого вибору варіантів. Але все це ви знаєте краще за мене, — я вирішив йому підлестити, — нема потреби говорити про це докладно. А мене та інших сигомів ви, люди, створювали з іншою метою: пізнання і вдосконалення навколишнього світу. Світ цей величезний, складний, і щоб з успіхом пізнавати його, потрібен інший організм і інші строки. А пізнання і творчість, як нам відомо, не можуть набриднути.

Зустрічаю його колючий погляд з-під кошлатих брів, і мені стає соромно. Так, так, я сказав зовсім не те, що йому потрібно. Ця моя клята прямолінійність зовсім недоречна в розмовах з людьми. Адже він питав не просто для того, щоб одержати інформацію. Максима, як і інших людей, лякає короткочасність життя, йому треба весь час якось виправдовувати це життя, прикрашати, знаходити виграшні сторони, щоб утішити себе. Він і до мене звернувся по втіху. А я створений такими самими істотами, як він, я, втілення їхньої мрії про всемогутність і безсмертя, зобов’язаний був зарадити цьому. Таким чином я віддав би хоч крихту боргу…

— А втім, — кажу я, — бувають і в мене тяжкі хвилини, години, коли…

І знову я недооцінив Максима. Він м’яко всміхається, як тоді, коли говорив про дітей…

— Дякую. Ви дали вичерпну відповідь, хоча… — він не втримався від випаду, як мені тоді здавалося, — є на світі речі важливіші від безсмертя…

Дивна ця фраза засіла в моїй пам’яті, хоча я розумів, як нелегко йому жити, пам’ятаючи про близьку смерть, яких гірких роздумів, страждань, мук, мужності це коштує. Адже йому, шкільному вчителеві, ще треба втішати й інших, роз’яснювати, вселяти віру. Чи міг би я так?..

6

Сигнал наздогнав мене, коли я вже був у місті, де жив Михайло Дмитрович. Я впізнав сигнал — його посилала істота, яка назвалася моїм братом. Інформація надходила з перервами, в інтервалах я вловлював шумові модуляції, відчував, як важко зараз тому, хто передає. Однак він зумів відтворити в зоровій і радіолокаційній ділянках мого мозку цілу картину — вируючу хмару часточок, схожих на часточки плазми. Температура хмари досягла трильйонів градусів, щільність мала виражатись дуже великим числом. Хмара часточок безперервно змінювала свої обриси, продавлюючи простір, і тому правильніше було б сказати, що вона взагалі не має обрисів. А втім, і інші її характеристики змінювалися стрибкоподібно і неймовірно швидко. Я відчув нестерпний біль у лівій частині голови й подумав: а як же тому, хто перебуває там? Мабуть, я б не міг уявити себе на його місці й не розумів, що могло спонукати цю споріднену зі мною істоту бути там, звідки вона веде передачу. Що їй потрібно?

Мобілізувавши всі відділи мозку і настроївшись на хвилю-виклик, я все-таки зміг розібрати: “Передай Михайлові Дмитровичу”. Далі йшло те саме рівняння і кілька його варіацій. Рівняння, яке описувало тактову частоту в живих істотах і явищах неживої природи… Я вже здогадувався, що воно означає, але мені треба було одержати ще одне підтвердження. Я спитав, вкладаючи в сигнал всю енергію акумуляторів: що ж описує рівняння і його варіації? І майже не здивувався, почувши у відповідь: “ПУЛЬСАЦІЮ ВСЕСВІТУ”.

7

Я з болем констатував, що за ці місяці він змінився. Поранене зморшками чоло стало ніби ще вищим, сивина пробилася там, де її не було. Він поворушив повними губами і у відповідь на моє привітання сказав:

— Добридень, синку!

Простягнув руки…

Я обняв його і обережно притиснув до себе, водночас намагаючись передати йому частину своєї енергії. Він помітив мої зусилля, зворушливо усміхнувся, відсторонився і насварився пальцем:

— Якось старий заєць, дивлячись на молодого лева, сказав: “Щось мій синочок надто швидко росте…” — Похитав головою, уважно дивлячись мені в очі, і додав: — Важливо, що ти зумів не тільки пізнати, а й осягнути розумом…

Раніше ми не завжди розуміли один одного з півслова. Залишалися недомовки, пов’язані з таємницею мого народження. Тепер це зникло. Він відтворив у мені, синтезованій людині, сигомові, модель особистості свого сина, який загинув під час досліду. Тепер я мушу здійснити те, чого не зумів його син. А для цього батько дав мені силу й досконалість, яких не міг дати єдинокровному синові і якими не володіє ніхто з людей. Мабуть, йому нелегко було піти на це. Чи відважився б я на такий подвиг? А втім… він усе передбачив. Адже є Програма, яку він заклав у мене. Програма змушує мене когось любити, комусь заперечувати, визначає межі моїх можливостей. Вона й служить гарантією безпеки для людини. Що ж, цілком логічно і розумно. На місці батька я зробив би так само… І все-таки страшно згадати, скільки страждань заподіяли мені думки про Програму, її межі, через які я не маю права переступити. І найбільшу муку викликала думка: наскільки збігаються правила Програми з правилами поведінки людей і наскільки — з законами роботехніки? Чого в них більше, на що вони дужче схожі?

— Знаю, у тебе є запитання до мене, — сказав батько. — Краще буде, якщо ти висловиш їх одразу, щоб між нами не лишалося нічого неясного.

— Так, батьку, питання є. Жінка в підводному місті, Людмила, була нареченою мого брата?

Я не побоявся назвати його небіжчика-сина своїм братом. Це була тільки мала частка вдячності батькові.

Він мовчки дивився на мене, і відповідь уже була непотрібна. Я попросив:

— Покажи мені його фотокартку.

— Краще я згадаю його, а ти зазирни в мою пам’ять. Дозволяю.

Так, ми були схожі й зовні, але Людмила все ж зуміла помітити різницю.

— Що ти хочеш дізнатися від мене ще, синку? Сказати йому? Чи не завдам болю, не пробуджу побоювань?

— Розкажи про межі Програми, закладеної в мене…

Я з тривогою чекав на його відповідь. Звичайно, він може нічого не сказати або відповісти ухильно. Має на це повне право. Він — мій творець. Викликав мене з небуття, подарував мені життя. Ким би я був без нього? Розрізненими клітинами, шматками пластмаси, металевими дротами… Він подарував мені здатність мислити, уявляти, розраховувати, співставляти, бачити землю, море, людей, спілкуватися з ними, почувати… За це я мушу бути безмежно вдячний батькові, а не просити відповіді на питання, які, можливо, йому неприємні. Але ж він сам спитав мене… Він сам… А чи не чіпляюся я за його слова, використовуючи їх як нагоду для власного виправдання?..

Я відчув, як починають боліти скроні від напруження. Мільйони обчислень, мільйони думок за секунду. Навіщо? Вони не приведуть зараз ні до якого рішення. Зараз ця перевага мого мозку — швидкість дії — тільки посилює безплідні сумніви, вихор думок, який не розімкнути ніякими доказами. Це може зробити лише людина, що створила мене. Якщо захоче. Якщо забажає. Мені ж лишається одне — ждати…