З протилежного боку чергував робот-вартовий. Микола Карпович скомандував йому відчинити браму.
— ПІН Сімсот вісімнадцятий одержав наказ від Великого Носія Відповідальності, Самого-Самого Головного і Най-Най Безпомильного більше не впускати вас, — відповів робот.
— Чому? — спитав Микола Карпович.
— Не положено знати, — відрапортував робот. — Це відомо Старшому По Чину, Білому Лотосу.
— Поклич його.
Через кілька секунд з’явився інший робот спрощеної конструкції.
— Наказ відміняю, — суворо мовив Микола Карпович.
— Не маєш права, — відрубав Білий Лотос.
— Маю. Я Самий-Самий-Самий Головний і Най-Най-Най Безпомильний і Найбільший із Великих Носіїв Відповідальності, — намагаючись не розсміятися, промовив Микола Карпович.
Робот зацьковано заблимав індикаторами, нерішуче тупцював, але брами не відчиняв.
— Одержав два накази. Один виключає інший. — Від нього війнуло теплом: це перегрівалися механізми від надмірного навантаження.
— Він зламається, — попередив я Миколу Карповича.
Конструктор дістав автожетон. Вузький промінь торкнувся індикатора, змушуючи робота до повної покори. Старший По Чину вмить відчинив браму, та для машини вона виявилася завузькою. Довелося йти пішки.
Дорога вела до легких будов із пластмас та скла. Звідти долинали рівномірний шум і скрегіт.
Ми рушили до найближчої будівлі, протиснулися у двері і оглухли від каскаду звуків. Це був заводський цех. По стрічці конвейєра безперервним потоком пливли деталі, а кілька роботів складали з них вузли майбутніх механізмів. Це були більш складні роботи, аніж Білий Лотос та вартовий. Придивившись до деталей на конвейєрній стрічці, я сказав Миколі Карповичу:
— Мені повідомили, що самопрограмовані роботи зникли. Хто ж вигадує все це, хто налагоджує виробництво?
Підморгнувши мені, він звернувся до одного із складальників:
— Хто керує цехом?
— Старший По Чину, Срібна Гайка, — була відповідь.
— Він інженер?
— Що ти! Що ти! — Робот підняв клішню немов захищаючись.
— Як можна! Інженери — нижча каста. Вони обслуговують процес виробництва, а Старший По Чину наказує, доповідає і несе частку Відповідальності. В цьому й полягає керівництво.
Чим довше я перебував у цьому місті, тим менше міг щось зрозуміти. Якщо вже робот зумів так викривити ідею управління…
— Де цей ваш Срібна Гайка?
— У цеху номер сім.
Срібна Гайка виявився роботом застарілої конструкції.
“Будь-хто із складальників складніший за нього принаймні уп’ятеро”, — подумав я і запитав:
— Хто будував ці цехи?
— Ми! — гордо мовив той.
Відповідь, зовсім невластива роботам, здивувала мене.
— А хто розробляє конструкції деталей?
— Ми! — з пафосом відповів він. (Пафос коштував йому щонайменше три вати на хвилину).
— Хіба ти тямиш в технології, конструюванні?
— Не кажу: я. Кажу: ми. Старшому По Чину ні до чого розумітися на дрібницях. Він повинен бачити основне, — незворушно проскрипів Срібна Гайка.
— То, може, все це робить Великий Носій Відповідальності?
— Самий-Самий Головний і Най-Най Безпомильний не стане витрачати енергію на дурниці, — заскрипів Срібна Гайка. — Він розподіляє обов’язки.
— Нам треба зустрітися з ним, — сказав Микола Карпович. — Де він?
— Не знаю. Знає Директор — Золотий Шурупчик.
— А його як знайти?
— Де ж бути Директору, як не в Директорії? Це повинен знати кожен робот, навіть найскладніший…
Здається, він приготувався читати нам нотацію, але тут пролунав сигнал, схожий на виття сирени. Мимо, ледь не збиваючи нас із ніг, мчали кудись роботи-складальники.
— Стій! — звелів я одному. — Куди це ви всі поспішаєте?
— Година зарядки акумуляторів і змащення. — Він нетерпляче тупцяв на місці, боячись одержати менше за інших.
— А чому не поспішає Старший По Чину?
— Йому принесуть у цех нові акумулятори. А змащується він в окремій заправній. Там видають мастило вищої якості.
— Таке мастило не зашкодило б і тобі, га? Адже твої механізми складніші…
— Нас багато. На всіх не настачиш.
Йому вдалося на мить збити мене з пантелику цією залізною логікою. Все ж я опам’ятався:
— Тим паче. Тоді таке мастило слід видавати найскладнішим. І взагалі, за які такі заслуги йому живеться ліпше, ніж вам?
— Нам легше. Ми тільки працюємо, а він несе тягар Відповідальності за нашу роботу, — урочисто мовив складальник.
— А ти сам не міг би його нести? Це ж простіше, ніж працювати.
— Не знаю, — промимрив робот. — Мені не довірили.
Я змушений був відпустити його, і ми попрямували до Директорії.
У величезному напівпорожньому будинку, схожому на палац, нас зустрів робот-гід. Ми піднялись за ним сходами-ескалатором і опинились у просторому кабінеті. Тут біля стіни стояв старовинний автомат для продажу газованої води. На ньому під трьома отворами замість написів “монета”, “вода”, “здача” спалахували в золотих рамочках слова: “стоп”, “малий”, “повний”.
— Так це і є… — не в змозі стримати посмішку, почав Микола Карпович, хоча все було зрозуміло з глибокого поклону гіда.
— Не може бути, щоб десь поблизу не існували інші роботи. — Я повернувся до гіда. — Назви всі категорії, починаючи з Самого-Самого Головного.
— Перша каста. Помічники Великого Носія Відповідальності — Пані Викрутка й Пани Ключі Гайкові. Друга каста. Важелі Найкращі й Блискучі. Потім починаються Благородні Прості Автомати. Третя каста. Директори, Старші По Чину номер один і два, Старші По Чину безномерні. За ними ідуть нижчі касти, до них належу і я, — провідники, диспетчери, складальники, техніки, інженери…
Інженери? — перепитав я. — Веди нас до них.
— Але ж вони працюють у підземеллях, на першому ярусі, — попередив він. — Доведеться опускатися у ліфті.
— Виконуй наказ!
Гід рушив до ліфта, але раптом завмер, як по команді струнко. Назустріч нам, напівколом, націливши променеві пістолети, рухалися кілька роботів серії АЙ ДВАЙ. Микола Карпович і я приготували автожетони. Із невимовним здивуванням ми виявили, що індикатори роботів прикриті металевими заслінками.
“Невже вони винайшли захист від автожетонів?” — перелякано подумав я і через лічені секунди впевнився у небезпідставності своїх підозр. Роботи відмовлялися підкорятися. Більше того, вони якимось незрозумілим чином паралізували нашого гіда, навіть не торкнувшись його.
— Хто ви такі? — запитав Микола Карпович.
— Старші По Чину безномерні, — відповів один із них, націливши пістолет. — Великий Носій Відповідальності, Самий-Самий Головний і Най-Най Безпомильний наказав вам забиратися геть із міста. Якщо не виконаєте наказу, зараз же будете знищені.
Я ніколи не вважав Миколу Карповича героєм. Але тут він безстрашно ступив до робота і вихопив у нього пістолет.
— Що ви робите? — вигукнув я.
— Вони ще не зовсім з’їхали з глузду і не наважаться стріляти у своїх творців, — впевнено сказав він.
— Геть звідси, — в один голос заявили роботи, і пістолети затремтіли у їхніх клішнях. — Геть, а то будемо змушені…
Микола Карпович включив автожетон і підніс його під певним кутом зовсім близько до заслінки на грудях робота. Подіяло. АЙ ДВАЙ кинув пістолет на підлогу і став у позу покори:
— Готовий до виконання!
— Поверніть гіда у норму і чекайте нас тут.
— Слухаю!
Гід рвонувся з місця до ліфта і запросив нас. Легкий поштовх, ледь чутний свист повітря. Через кілька секунд двері відчинилися. За ними була напівтемрява. Вузький коридор привів у просторе приміщення, де ми побачили кількох роботів з могутньою пам’яттю і швидкодіючим мозком. Роботи відповіли на привітання не так радісно, як ми сподівалися, — тільки схилили голови на знак того, що чують, розуміють і підкоряються.
— Що це з ними? — запитав Микола Карпович.
Інженери. Гайки загвинчені на три чверті понад норму. Вміють складати креслення за схемами, але нового нічого не створять. Нижче їх, на наступному ярусі підземелля, перебувають конструктори: гайки, що стримують стрижні ініціативи, загвинчені на дві чи одну чверть понад норму. Ті створюють схеми, — доповів гід. — Та коли затягнути гайки ще дужче, вони вже не зможуть виконати свої обов’язки.