Степ-Степанович дихав важко, з присвистом. Великі виразні риси обличчя спотворювалися судомами. Його левова голова то підводилася з подушки, то опускалася, ніби він вглядався у щось і не міг побачити або на когось чекав. Він дивився на нас очима, сповненими болісного напруження, відчайдушного зусилля, і не бачив нас. Лікар, який стояв за його спиною, розвів руками…
Юрко кусав губи, Майя безсило опустила руки на коліна, дружина Степ-Степановича дивилася кудись поверх його голови. І всі ми думали, думали, намагаючись знайти вихід із пастки.
В діагнозі сумніватися більше не доводилося, стільки разів він був перевірений. Власне кажучи, я міг би визначити його раніш, якби не був таким впертим. Міг би передбачити його ще тоді, коли ми розпочинали дослід. Адже пам’ять послаблюється не через вік, а через вантаж. І дитина запам’ятовує краще, ніж дорослий, в основному тому, що в її “коморі” багато вільного місця, що дошка її пам’яті чиста, вільна від записів і кожне слово на ній виразно видно. Але я помилився, вважаючи, що коли людина забуває про щось, то вона зовсім викидає це з осередку пам’яті, вивільняючи її для нового вантажу. Пам’ять нічого не викидає. Вона тільки посуває це у віддалені кутки комірок, часто спускаючи їх у найнижчі поверхи, роблячи переміщення, щоб асоціативні галузі завжди мали поблизу, “під рукою”, те, що на даний момент важливіше. А коли момент змінювався, знову робилися переміщення багажу пам’яті. У хвилини складних теоретичних розрахунків людина пам’ятала про логарифми і синусоїди, а в хвилини небезпеки в її пам’яті раптом зринали давно забуті відомості про те, як гасити пожежу або як перебиратися через багнище. Пам’ять людини багатогранна, рухлива, скупа і небезмежна. Дві останніх її властивості й загрожували нам.
Тепер я розумів, що коїлося зі мною і з Майєю, чому я не міг запам’ятати нових відомостей. Чому бачив жахливі сни, де плуталося минуле й сучасне. У Майї, як видно, стан був ще гірший, тому вона і поводилася так дивно.
І зовсім погано довелося Степ-Степановичу. Його пам’ять завантажила в свої комори всі ті мільйони біт інформації, на які була спроможна і… перевантажена йшла на дно.
Це не можна було назвати хворобою — так виявлялися властивості наших організмів. І щоб боротися проти цього, потрібно було боротися проти самих себе.
Я дослухався до тиші страшного чекання, і мені здавалося, що тхне митами, які залишилися тільки в зоопарках. У нас зоставався єдиний вихід, але говорити про нього було важко. Він називався “змив пам’яті” — звичайно, не всієї, а її частини, але це було те ж саме, що відітнути частину своєї особи, адже наше “я” — це в основному те, що ми пережили і запам’ятали.
— Щоб врятувати його, — я не впізнав власного голосу, — ми змиємо пам’ять випромінюваннями у вузькому діапазоні…
— Так, більше нічого не придумаєш, — сказав Юрко 1 полегшено зітхнув.
Я здивовано дивився на нього: як легко він сприйняв мою пропозицію! Я чекав іншого…
— Так ми врятуємо і його, і себе, — прошепотіла Майя і посміхнулася мені, підбадьорливо, як у давні часи.
Дружина Степ-Степановича замислено дивилася на чоловіка, спершись на руку. Можливо, вона думала, чи згадає він її після “змиву”. Всі вони вдавали, що не бояться небезпеки і не знають, хто в ній винний. І я подумав, що ми знаємо людей тільки за їхніми вчинками і словами. Але людина часто діє так або інакше не тому, що вона така, а тому, що так складаються обставини. Себе ми нібито знаємо, але ніколи до кінця не впевнені, як діятимемо за тих чи інших обставин, чи не виявляться вони сильнішими за нас. У нас є право вибору, але ми ним погано користуємося. І чи не є найвищим досягненням людини вміння правильно скористатися з права вибору, зробити правильний хід у шаховій партії після того, як вже зроблено стільки ходів навмання?
Ця дивна руда людина, сухорлява і гнучка, як юнак, з широкими плечима і тонкою талією, чекала на мене в моєму домі.
— Поглянь, який прекрасний гравіліт я тобі пропоную, — сказав він, заводячи мене на ескалатор. — Власна конструкція, автопілот керується і твоїми бажаннями, і безпекою.
Він тягнув мене до гравільота, а я намагався пригадати, де я його бачив і як його звуть. І тому, коли він запитав: “береш?”, — на знак згоди кивнув головою.
Його задерикувате обличчя у ластовинні сліпучо всміхалося, показуючи міцні білі зуби з синюватими дужками.
— Спасибі за подарунок! — вигукнув він, і я не зрозумів, на що він натякає і чого від мене хоче за свій апарат.
— Дозволь запитати, — почав він і, дочекавшись кивка, вів далі:
— Бачиш, мені колись автомат історії повідомив про зовсім незрозумілих людей, які жили у двадцятому столітті. Вони називалися фашистами…
Він змовк, і губи його тремтіли. Але він не звернув на це уваги. Певне, ця людина не знала про те, що його губи здатні тремтіти. Я не розумів, чому його так хвилюють події двадцятого віку.
— А потім те ж саме мені розповів дід. І ще про нашого предка, ім’я якого не збереглося через те, що воно не гідне пам’яті. Спочатку його звали грабіжником — він займався тим, що входив у чужі домівки і забирав одяг…
На його тремтячих губах промайнула слабка посмішка, а я не бачив у тому, що він розповідає, нічого смішного. Потім зрозумів: він не пам’ятає того, що пам’ятаю я. Саме тому він посміхається, пригадуючи про злодія.
— Його схопили, ізолювали в спеціальному будинку, де стіни були непрозорі, а на вирубаних у них квадратах були залізні грати. (Знову на одну лише мить його губи склалися у слабку посмішку). А потім інші люди звільнили його, прийняли в своє суспільство. Він став фашистом, служив начальником табору. Це був табір, куди людей зганяли силоміць. (Більше він не посміхався). Дід розповідав, що той предок палив у печах живих людей і одержав за це великий чин…
Хвилювання рудого посилювалося. З усього видно, він готувався заговорити про найважливіше. В повітрі війнуло сіркою і квітами. Його блакитні очі перелякано дивилися на мене.
— Бачиш, я, звичайно, як і всі, трохи знаюся на геології та медицині. Але в основному, якщо пам’ятаєш, я конструктор.
Тепер я пригадав. Його звали Гей. (Від стародавнього імені Гейнц). Гей — творець “Пошуку”. Я бачив його того дня, коли “Пошук” стартував з космічної бази. Гей стояв па спостережному пункті, що опускався, і все задирав голову догори, щоб ще й ще бачити своє дітище, яке зараз понесеться до зірок. Він здавався мені людиною величезного зросту. Його обличчя було рухливим, а очі зіркими, як спостережні прилади. Мені навіть не вірилося, що зараз переді мною стоїть та сама людина.
І як важко йому не було, але він наважився вимовити:
— У нас у роду всі темні, а в мене волосся руде, як у того предка. І очі блакитні. Як у нього. І коли робота не йде на лад, у мене бувають напади гніву. Такий самий темперамент, збудливість, те, що називають неврівноваженою психікою. Бувають хвилини, коли я можу розірвати креслення, наговорити грубощів товаришу. Розумієш?
Він зиркнув мені в очі. І я зрозумів, що він ще не сказав найголовнішого, що він боїться не за себе.
— У мене є син. І зовні він дуже схожий на мене… До, буде, коли він виявиться слабким і не зуміє притлумити в собі спадкову пам’ять? Я щось чув про спадкові спалахи раз у кілька поколінь…
Нарешті я зрозумів, чого він боїться. Тепер настала моя черга посміхнутися, і його обличчя вразу посвітлішало, ніби моя посмішка освітила і його.
— Це не успадковується, — сказав я таким тоном, щоб у нього не зосталося сумнівів. Мені здавалося дивним, що якийсь там фашист міг бути подібним, хоча б і зовні, на творця “Пошуку”. Та хіба байдужість природи мав межі?
Він боляче стиснув мою руку, його голос одразу ш змінився, набрав сили:
— Ну, тепер спасибі тобі ще за один подарунок. Велике спасибі!
І тут, як при спалахові блискавки, я зрозумів, чому він дякував мені за гравіліт, який я прийняв від нього, що він мав на увазі під словом “подарунок”. Пам’ять знову пожартувала зі мною. Я жив у двадцять сьомому віці, але слово “подарунок” сприйняв так, як його б сприйняли кілька століть тому, коли речей для всіх не вистачало і люди залежали від них. А зараз Гей дякував мені за те, що я прийняв створений ним гравіліт, вробивши тим самим подарунок йому. Адже я мав можливість вибрати апарат, запропонований іншим конструктором. Хіба міг Гей не посміхатися, згадавши про людину, яка займалася зовсім незрозумілою йому справою — грабуванням?