Двічі повторювати не довелося. Юнак обернувся й потупцяв назад, до своєї позбавленої сонця та надій на кар’єрне зростання нори.
— Білле, ти тут. — Обличчя його заступника полегшено зм’якло, коли він побачив шефа в конференц-залі.
— Ґреґоре. — Білл Гендерсон обмежився кивком голови й обвів поглядом продовгуватий овальний стіл.
Він сподівався побачити стіл заповненим. Чотирнадцять істот вищого ґатунку, як зазвичай, — так називав він їх подумки. Проте присутніми були лише четверо: прес-секретар Аманда Ворд, голова відділу інформаційної розвідки Деніел Рамірес, заступник голови програми, Білла Гендерсона, Ґреґор Бойд і худорлявий хлопець років двадцяти п’яти, якого Білл бачив уперше. Усі щільно вмостились один біля одного за столом, але всидіти, вочевидь, не міг ніхто. Ґреґор узагалі походжав конференц-залою вперед-назад, нервово потираючи долоні.
— Це ти сказав Кейтлін надзвонювати, наче в неї проказа? — Гендерсон уп’явся гнівними очима у свого заступника.
— Ми не могли тебе знайти…
— А де, чорт забирай, ви мене шукали? — За п’ятдесят чотири роки нервових зривів гнівні розноси стали звичним стилем поведінки Гендерсона.
— Усюди. Не зважай. Ти мусиш дещо побачити.
— А це хто?
Гендерсон кивком голови вказав на хлопця, що сидів, мовчки вдивляючись у відкритий перед ним ноутбук. Керівник не бажав переходити до справ, не нагадавши присутнім іще раз, хто тут господар ситуації. Невиразне сум’яття, що смоктало під серцем увесь шлях до конференц-зали, тепер заступила звична владність. Чоловік запустив товсті, як сардельки, пальці в рідке волосся, надаючи йому бодай трохи охайнішого вигляду. У волоссі, добряче пригледівшись, можна було побачити поодинокі сиві волосини. Думки про старість і неможливість контролювати життя спливали в його голові щоразу під час зустрічі з другим Я перед дзеркалом. Але більше за визнання власної вже недалекої немічності гнітив страх втрати авторитету серед підлеглих, котрі зажадають скинути з трону підстаркуватого психа, замінивши його на молодшого й адекватнішого.
— Луїс Геррера, — хлопець не знав, чи вставати йому, чи взагалі кланятися, — комп’ютерна обробка даних.
— Твій підлеглий, Раміресе? — Гендерсон глипнув на простягнуту руку хлопчини, але проігнорував її. — Збираєш у своєму відділку всі нацменшини?
— Я американець, сер, — тихо промовив Геррера, — народився в Цинциннаті, штат Огайо.
— Congatulations[28], — лише відмахнувся керівник.
Гендерсон урешті заспокоївся й після хвилинної паузи сів на чолі столу, вивчаючи поглядом присутніх.
— Кажіть, звідки така паніка.
— Луїсе, — озвався голова відділу інформрозвідки, — покажи відео.
Геррера мовчки виконав прохання свого боса й розвернув ноутбук екраном до Білла Гендерсона. За декілька секунд з’явилося блякле зображення, відзняте камерою спостереження в невеликій забігайлівці. Приміщення нагадувало гамірний паб, де половину площі займали барна стійка та високі стільці, на яких розмістилася дюжина чоловіків. З протилежного боку стриміли три столики, які також були зайняті відвідувачами. Усі пили пиво, заїдали гострими начос та енергійно вимахували руками. Звуків не чулося, але все в зображенні вказувало на неймовірний шум і хаос.
— Що це?
— Пам’ятаєш, що говорила Маєрс? — запитав Ґреґор Бойд.
Гендерсон мовчки кивнув.
— Погляньте, — мовив Рамірес, тицьнувши в екран на одного з відвідувачів.
— Що це? — Гендерсонові довелося схилитися над столом, аби впізнати знайому їм постать. — Це він?
— Так, — цього разу відповів Ґреґор.
— А де звук? Лише сама картинка?
Луїс Геррера натиснув кнопку на клавіатурі — і кімнатою розлився незрозумілий шум. Вигуки й стогони скопища чоловіків відбивалися від стін, повертаючись до вух Гендерсона. Зазвичай камери в таких громадських місцях, як-от забігайлівки, ресторани чи супермаркети, записують тільки відео, без звуку, який, по суті, тут непотрібен. Однак у нічних клубах чи пабах неспокійних районів варто мати в рукаві докази, якими можна було б скористатися в разі виникнення масових заворушень чи побоїщ. Власники саме таких закладів установлюють камери, обладнані мікрофонами. Це законно, якщо в закладі передбачено застереження «Ведеться відеонагляд». У пабі, до якого прикипіли очима чоловіки, таке застереження висіло позаду бармена, біля полиці з алкогольними напоями, проте так, що його заледве вдавалося розгледіти.
— Вимкніть цей шум.
Білл цього разу не кричав. Цікавість і спантеличення охопили його. Їхня робота вкотре дала плоди. Давно програма не отримувала таких глобальних, таких очевидних доказів правильності свого шляху. Залишалося просто діяти, діяти з іще більшим ентузіазмом. Нехай хто-небудь спробує зупинити його розігнаний двигун тепер.
— Ми можемо щось зробити зі звуком, аби почути, про що вони розмовляють? — Гендерсон звертався безпосередньо до Геррери.
— Так, — усміхнувся той, — це дуже легко.
«Якщо все здається легким — це означає, що працівник не надто вправний і робота вища за його розуміння, — подумав Гендерсон. — Мабуть, да Вінчі мав слушність».
— Я налаштував програму звукопросіювача, і загальний шум розчинився, виокремлюючи лише цей один, потрібний голос.
Тишу знову прорізав звук, проте зараз чіткий та одноголосий. Усі почули одного єдиного чоловіка, котрий перемовлявся про щось зі своїм співбесідником. Білл Гендерсон закріпив цей день у пам’яті як один із найзнаменніших і найперспективніших для його програми за останні два роки. Він підвівся, енергійно перестрибуючи поглядом з одного на іншого з присутніх.
— Чому ми раніше цього не зробили?
— Ми не могли його вистежити, — почав пояснювати Рамірес. — Він просто зникав, тож єдине, що нам зоставалося, це виловлювати його на камерах спостереження. Цей тип надто обережний. Це вперше, коли він провтикав із камерами.
— Мабуть, поспішав, — припустив Ґреґор Бойд.
За чотири хвилини розмови чоловіки на відео розпрощалися, міцно потиснувши один одному руки, і попрямували до виходу.
Один із них сягнув до кишені штанів і витягнув телефон. Після кількох натисків на екран приклав його до вуха та зник із поля огляду камери.
— З’ясуйте, кому він телефонував!
Гендерсон швидко вийняв iPhone та кивнув Ґреґорові. Ситуація вимагала мобільності.
— І викличте перекладача.
— Так.
— Хто є з виконавців?
— Треба дізнатися. Дай мені хвилинку…
— Мені потрібна Мелані Маєрс, і негайно.
Ґреґор Бойд вибіг із конференц-зали з телефоном у руках. Усі навколо заметушились, як і до приходу Гендерсона. Аманда Ворд швидко щось занотовувала в записник — олівець у її руках аж димів. Рамірес телефонував підлеглим і раз у раз переказував ту саму інформацію, потрібну для негайного виконання, а Геррера зберігав файли на ноутбуці. За мить до зали знову ввірвався Ґреґор із неоднозначним виразом обличчя. Позаду плентався низькорослий китаєць Лі Діксон — очільник підрозділу програмного забезпечення виконавців.
— Де Маєрс?! — зайшовся криком Гендерсон і знову запустив пальці у волосся. Він сподівався, що дрібні, доведені до автоматизму рухи руками — тріскання суглобами пальців, застібання та розстібання верхнього ґудзика сорочки чи пригладжування зачіски — дадуть змогу погамувати нервовість, проте дуже помилявся.
— Діксон останній, хто її бачив. — Ґреґор указав на китайця, котрого щойно ввів до конференц-зали.
— Кажи, де вона, бо полетиш назад до свого Токіо, Діку!
— Пекіна… — Китаєць проковтнув образу, якою Гендерсон постійно користався (ішлося не про плутанину з містом народження, а саме про глузливе скорочення його імені[29]). — Мелані поїхала до Барселони. У неї відпустка. Принаймні вона так говорила.
— Яка в сраку відпустка? Знайди мені Маєрс! — Гендерсон тицьнув вказівним пальцем у груди китайцеві, а потім обернувся, звертаючись до кожного з присутніх. — І ти! І ти! І ти! А ти, Амандо, подбай, аби все, що зараз відбулося, не вийшло за межі цієї конференц-зали. Стеж за кожним виданням. Не дозволяй жодному бодай слово написати на цю тему. Інакше всім голови повідриваю! Зрозуміло?