Голова Управління технічною розвідкою важко зітхнув і кілька секунд обдумував, що відповісти.
— Подивлюся, що зможу зробити, — врешті сказав він.
— Дякую.
Гендерсон не наважувався першим закінчити розмову, вичікуючи на наступні слова Томаса Фостера. Упевненість у виконанні прохання була непохитною, залишалося тільки зробити так, аби борг не довелося сплачувати. Якщо все закінчиться добре, Фостер ще сам подякує йому за нагоду допомогти.
— Надішли, кого саме слід прогнати.
— Чудово, — стримано зрадів Гендерсон.
— На зв’язку, — мовив Фостер і вимкнувся.
Залишалося чекати.
Частина 2
1
Салерно, Італія. 31 серпня, 2015 рік
Мелані стояла на пероні Stazione Salerno. Подолавши шлях літаком із Нью-Йорка до Рима, а звідти поїздом упродовж двох годин до Салерно, жінка сподівалася на незаплановану зустріч. Він не бачив її багато років, і ймовірність того, що повірить, була нікчемно малою, та жінка вирішила не відступатися.
Вийшовши з вокзалу, американка опинилася на Piazza Vittorio Veneto. Там стояло безліч автобусів, що чекали на своїх туристів, які метушилися довкола з мапами в руках і фотоапаратами напоготові. Мелані відшукала припарковане біля узбіччя таксі — старезне та напіврозвалене, зі старанно затертими подряпинами на бампері й кутах капоту, колись яскраво-червоне Alfa Romeo. Вона наблизилася до автомобіля, привіталась із водієм ламаною італійською та сіла на заднє сидіння. У салоні авто виявилося геть чистим, навіть запахи приємно лоскотали носа, що було доволі незвично після мільйонів поїздок нью-йоркськими жовтими кебами.
— Buon giorno, bella signora, — відповів на привітання водій, заговоривши далі англійською, — гарненька американочка в найгарнішому місті Італії. Ласкаво прошу.
Італієць приязно всміхався, продовжуючи лежати на напіввідкинутому сидінні. Очі він ховав за темними окулярами, а головою впирався в складені замком на потилиці руки.
— How did you?..[36] — Мелані не знала, чому дивуватися — позі водія чи його здогадці, що вона зі Сполучених Штатів.
— L’accento… акцент виказує вас. Я щодня вожу американців, англійців, клятих французів і німців, тому за метри відчуваю, хто звідки.
— Ваша правда — я з Нью-Йорка.
— Без багажу? — Водій озирнувся в пошуках хоч якоїсь сумки, з якими зазвичай втрамбовуються до авто туристи.
— Я лише на день.
— Чудово! — Чоловік підвівся, повернув сидіння в сидяче положення й завів свою «альфу». — Куди прямуємо?
— На Piazza Alfonso, будь ласка.
— О, cattedrale metropolitana di Santa Maria degli Angeli. Неймовірний собор. Римські й близько не такі. Ви, синьйоро, щойно зайдете досередини — занімієте від його давньої краси.
Мелані зігнорувала зачіпки до бесіди. Хоч водій і був приязний чоловік середнього віку, не позбавлений шарму, як і більшість італійців, але вона прагнула тільки спокою, аби зібратися з думками. Жінка дістала із сумочки дзеркальце й оглянула темні кола під очима. Останні дні вона просто існувала, сон утікав від неї, гнаний фото й відео з архіву. Відтепер усе залежало від її витримки, упевненості у власних силах. Мелані й досі не вірилося, що вона зважилася на цю поїздку, але відступати тепер було пізно. Кілька мазків тональним кремом — і американка набула вигляду сповненої сил синьйорини.
Поїздка від залізничного вокзалу до Piazza Alfonso здалася коротшою, ніж того хотілося. Думки так і залишились розпорошеними по куточках свідомості. Вузькі вулички зі старою архітектурою та без звичної для нью-йоркських вулиць метушні припали Мелані до душі, і на мить їй забаглося зостатися тут назавжди. Виходити щоранку на балкон маленької квартирки, відчувати на губах солоний присмак моря, підставляти обличчя теплому сонцю й абсолютно нічим не перейматися. Та це тільки мрії. Вийшовши з таксі, американка розрахувалася та рушила в бік Катедрального собору.
Собор Святого Матвія — одного з чотирьох євангелістів, чиї рештки потрапили до міста 954 року, аби тепер покоїтися в склепі під головним вівтарем, — кликав ступити на монументальні сходи біля головного фасаду. Від колишнього, ще до реставрації, вигляду собор зберіг тільки фігури в основі порталу — лева та левицю з левеням. Існувала легенда, що під час одного із сарацинських набігів статуї левів ожили й заступили ворогам вхід до храму. Від самого вигляду кам’яних фігур жінці перехопило подих: очі немов живих тварин із німою підозрою проводжали її аж до вхідної брами.
З південного боку самотньо п’ялася в небо дзвіниця. Невелика циліндрична вежа височіла над чотирма квадратними ярусами. La cattedrale metropolitana di Santa Maria degli Angeli вважали храмом різних архітектурних стилів, результатом змішання примх архітекторів різних віків.
Вона збігла сходами нагору та ввійшла досередини. У сповненому мирної тиші внутрішньому просторі храму налічувалося три нави[37]. Жінка невпевнено рушила досі збереженим мозаїчним покриттям уперед і обійшла бічні капели з вівтарними образами. Де-не-де на чорних сучасних стільцях, поставлених майже по всьому молитовному храмі, умощувалися бабусі й дідусі, які, ледь ворушачи губами, про щось молилися. На вході крутилися троє туристів, які безтямно фотографували інтер’єр, а закінчивши, одразу вискочили на парку вулицю. У першому ряді, схиливши голову, наче на когось очікуючи, сидів священик.
Підступивши до отця, жінка присіла поряд. Нервово мовчала. Тиша та храмові запахи заспокоювали, але не зовсім. Від передчуття розмови пришвидшилися серцебиття й дихання.
«Господи…»
— What have you decided, padre?[38]
— Доню, ти в храмі Божому. Невже це так важливо, аби тут порушувати таку тему?
— Не можна зволікати, — у затишній атмосфері повіки сонливо змежувались, але свідомість не дрімала, — я прилетіла сюди аж із Вашинґтона. Тільки заради вас, отче. Прошу, не відмовляйте.
Запала незручна тиша.
— Знаєш легенду про бідного Генріха? — заговорив отець. — Він був багатим, сильним, розумним і вродливим лицарем. І вважав, що все це йому дано просто так, за ніщо, і буде даватися завжди. Тож навіть не замислювався, що повинен завдячувати Богові й лише Йому, і так само, як дав, Господь може й забрати. Як кару Генріх дістав хворобу — проказу.
— До чого ви хилите? — Мелані насторожено глипала очима на священика.
— Уві сні до Генріха з’явився диявол і порадив поїхати до Салерно (тут була перша медична школа й хороші лікарі). Окрім того, диявол нашептав лицареві, що найкращими ліками для нього стануть омивання в крові незайманої, чистої діви, котра сама обере смерть заради нього.
— І він знайшов таку дівчину? Знайшлася та, що віддала своє життя заради нього?
— Генріх вилікувався в цьому храмі. — Священик ледь помітно задоволено всміхнувся. — Божої кари не уникнути — не допоможуть ні люди, ні ліки. Лише Господь, пробачивши, може спрямувати на шлях істинний, до нових просвітлених днів.
— Генріх просто помолився й вилікувався від прокази? — Сарказм спотворив обличчя жінки. Мелані ніколи не розуміла біблійних розповідей, сприймала їх як безглуздя, створене для закінчених фанатиків.
— Це легенда з мораллю та висновками. Вас змусили розносити дияволову спокусу світом, а ви сподівалися уникнути розплати? Нічого не дається просто так, і за все доведеться платити.
— Падре, не відмовляйтеся, прошу вас.
— Це я прошу тебе, Мелані, відмовитися від свого задуму. І взагалі від такого життя. Ти так довго не протягнеш — тобі й самій це відомо.
— Джованні, ти знав моїх батьків, знаєш і мене. Невже ти гадаєш, що я прийшла б, якби мала вибір?
37
Нава (від лат.