— Диявол заволодів твоїм життям, Мелані. Від часу твого хрещення в Америці я передчував щось недобре. Загибель батьків і вбивство твого чоловіка є лише підтвердженням моїх передчуттів. Стань на праведний шлях, доки не пізно.
— Ви не розумієте. — Щоками американки скотилися дві самотні сльозини. Від безпорадності, що опанувала її в останні дні, хотілося ридати. Та що там ридати… Просто лягти й умерти. Проте вона мусила. Хай як міркуй, вихід один.
— Коли не зупинишся, вороття не буде.
— Уже вороття немає. — Мелані стерла рукою сльози з почервонілого обличчя. — Благаю! Вони прийдуть по тебе. Вони знайдуть усіх дорогих мені людей.
— Мелані, якщо вони діти Господні, то мене не чіпатимуть. За це не хвилюйся. Хвилюйся за свою душу. Ти ще можеш передумати.
Стільки зусиль, і дарма.
«Чому чоловіки такі вперті, навіть коли так наближені до Бога?»
Мелані дістала із сумочки авіаквиток до Берліна й поклала на стілець коло священика.
— Хто-хто, а вони точно не діти Господні. Благаю востаннє — прислухайтеся до мене, отче. Якщо хочете жити — летіть до Берліна, там вас зустрінуть.
Мелані підвелася, обернулася й пішла до виходу. Кожен крок ставав дедалі тяжчим, а ноги наливалися свинцем. У голові паморочилося. Вона знала, що ця зустріч закінчиться саме так. Це була тільки ще одна спроба довести собі, що не все так погано, що все змінюється на краще. Але результат завжди лишався той самий. Її життям керували інші, більш впливові люди. Мелані вже давно не стояла біля керма власної долі. Уже на виході вона озирнулась і голосно промовила:
— Media in vita, sumus in morte…
Падре Джованні сумно хитнув головою. Йому було справді жаль жінки. Диявол уміє обирати собі жертви.
— «Серед життя ми в лапах смерті…» — прошепотів отець. — Нехай Господь благословить тебе, люба.
2
Львів, Україна. 3 вересня, 2015 рік
За вікном дощ шалено термосив шибки, гнівним барабанним дробом сповнюючи сутінки. Переді мною у дверях стояв похнюплений і до рубця змоклий юнак.
— Привіт, — хвилину я дивився на студента великими, здивованими очима. — Що ти… Максим, так? Я можу чимось допомогти?
Хлопчина, який на першій лекції сидів в аудиторії на другому ряді, зараз, синіючи від холоду, стовбичив на моїм порозі. З його коротко стриженого волосся каскадом зривалися дощові краплі, огинали щоки та продовжували свій шлях шиєю, стікаючи під комірець сірої сорочки. На плечах висів на перший погляд порожній рюкзак із чорно-білими нашивками мандрівника. Голубі очі знічено бігали з боку в бік (мабуть, він також намагався пояснити собі, якого чорта приволікся ввечері до викладача додому), а щоки ледь помітно сіпалися від дрижаків.
— Даліборе Остаповичу, можна зайти?
Помахом руки я запросив студента до будинку. Кросівки чавкали й залишали по собі мокрі сліди. Максим роззувся, схопив наплічник до рук, притиснув його, наче цінний скарб, до грудей і пройшов углиб кімнати.
— Пробачте за пізній візит, але на те є причина.
Тихі кроки маленьких ніг позаду порушили ніякову тишу.
— Добрий вечір, — пролунав тоненький голосок.
Стоячи босоніж і в піжамі з малюнком ніндзя-черепашок, син сторожко поглядав на пізнього гостя. Максим Підгірський виринув із задуми й коротко кивнув Луці.
— Доні, це один із моїх студентів. — Синові подобалося, коли я називав його на ім’я улюбленого мультгероя. — Шуруй до кухні, я за хвильку підійду.
Лука крутнувся та побіг назад до столу: він завжди відтягував вечерю до непристойно пізньої години.
— Пробачте ще раз, що відволікаю, — перепрошував Максим, — але справа важлива. Чи то не дуже… Просто я хотів би вирішити її, не зволікаючи.
— Та кажи вже, що хотів.
— Це не займе багато часу…
За вікном загриміло, і блискавка на мить освітила вулицю. Злива розходилася, глушачи будь-які звуки, тож я запропонував:
— Проходь до кухні, зроблю тобі чаю.
Максим сором’язливо підступив до столу, за яким Лука наминав фруктовий салат із подрібнених і залитих полуничним йогуртом яблук, бананів та ківі. Волосся малого, гарно вкладене після душу, від доторків липких рученят стало дибки й тепер стирчало навсібіч, як щітка. Я втомлено зітхнув і співчутливо подивився на сина, даючи знати, що сьогодні він лягатиме спати набагато пізніше, ніж собі планував.
— Луко, приготуєш нам свого фірмового чаю? Який будеш? — то вже до студента. — Чорний, зелений, фруктовий?
— Не хочу набридати…
— Припини, — відмахнувся я. — Який готувати?
— Чорний, будь ласка.
— Ну ж бо, Доні, — зиркнув я на Луку, який уже напоготові стояв біля шухляди з пакетиками чаю, — «юний таланте», два чорні й один собі на вибір.
Син засміявся і, підспівуючи завчену мелодію мультсеріалу, увімкнув електрочайник. Потім потягнувся до шухляди, видобув звідти три пакетики й розкинув їх по трьох чашках.
— Пробачте ще раз, Даліборе Остаповичу, за те, що так пізно. — Максим сів на стільчик, і далі притискаючи наплічник до грудей.
— Будь ласка, просто Далібор. І переходь уже до суті, бо не хочу відпускати тебе, коли геть стемніє. Здається, дощ не збирається вщухати. Радили мені перед тим, як перебиратися до Львова, човна купити.
За мить по тому, як Лука, незграбно тупцяючи, підніс нам чай, ми сиділи й переглядалися, хтозна на що вичікуючи. Син щосекунди піднімав на мене очі, немовби запитуючи: «Що він хоче? Чого приперся?»
— Нещодавно помер мій дідусь, — неочікувано випалив хлопець.
Ми з Лукою обмінялися поглядами. Лука розумів, що означає слово «помер», тому відразу опустив очі додолу, намагаючись не дивитися в сумне обличчя студента.
— Співчуваю, хлопче.
— Усе гаразд, дякую, — невпевнено відмахнувся Максим. — Не переймайтеся. Він був старим і прожив доволі довге й круте життя, поїздив по світу, наробив дітей. Справжній мужик. Був…
— Я можу чимось зарадити?
— Не впевнений. — Він хитнув головою й мигцем зиркнув на притиснутий до грудей наплічник. — Але ось, зараз, хвилинку.
Хлопець устромив руку до наплічника, дістав звідти невеликий конверт і простягнув мені. У відкритому конверті за підписом, вочевидь, хлопцевого діда лежав складений учетверо аркуш. Я розгорнув його й втупився у вкрай нерозбірливий почерк: слова не виструнчувалися в рівну лінію, а стрибали, різко нахиляючись управо. Скидалося на те, що людина, яка це писала, дуже поспішала. Очі пробіглися текстом: передавання у власність нерухомості, окремих особистих речей, немалої суми грошей, призначених онукові та доньці. Від слів віяло передсмертним холодом, кожна літера волала про страх перед неминучим. Утім від останніх речень моє серце на секунду спинилося. Завмерши з аркушем у руках, я вчитувався в ті рядки. Лука подивився на мене та запитально шарпнув за рукав.
— Що там?
Після кількасекундної паузи я зачитав уголос:
— «…і останнє, Максиме. За своє життя я накоїв чимало такого, про що ти, мабуть, навіть не здогадуєшся. Було багато доброго й удосталь поганого, і за дещо все ж доведеться заплатити. Прошу, послухай мене. Візьми дерев’яний куб, який я тримаю в підвалі за шафою, і віддай своєму викладачеві. Далібор Кравець знатиме, що з ним робити…»
— Гарний жарт, — кинув аркуш у Максимові руки, — я навіть на секунду повірив. Заклалися з друзями?
— Ні-ні! — Максим почав схвильовано розмахувати руками. — Це не розіграш! Це справжній, складений за кілька днів до смерті заповіт мого діда. — На останніх словах хлопець затнувся, важко ковтаючи давкий клубок у горлі. — Хіба ви нічого про це не знаєте? Там же ваше ім’я.
Від збудження на й без того мокрому обличчі Максима виступили краплини поту. Якщо хлопчина не жартує, то залишається єдиний варіант: я знав діда в минулому, і ми з ним про щось говорили та домовлялися. Але я б запам’ятав…
— Як його звали?
— Ігор Васильович Підгірський. Він був простим столяром. Щоправда, колись викладав історію України в одному з київських університетів. Він помер сьогодні від серцевого нападу. Йому було сімдесят чотири. Останні п’ять років на пенсії нічим таким уже не займався, лише деколи на замовлення майстрував стільці чи щось таке.