— Не пригадую нікого з таким іменем. А може, той Далібор, що в листі, просто мій однофамілець і тезка?
— Ви багато Даліборів зустрічали? Я — ні.
— Ну, це так…
— То ви зовсім нічого не знаєте? — Максимів голос дрижав, як натягнута струна, і погрожував перерости в крик. — У заповіті чітко вказано ваше ім’я, так, наче ви знаєте, що робити з кубом! Що за чортівню ви тут розігруєте всі?! Дідо щойно вмер і згадує вас, абсолютно невідому досі мені людину, у заповіті. Протягом дня приходять дебільні смски. Може, ви причетні до його серцевого нападу, га?!
— Припини кричати, охолонь. Який куб? Хто всі? Які в біса смски? Що відбувається? — Я намагався вгамувати Максима. Він відмахувався та сердито свердлував мене очима. Як я міг реагувати? Що міг удіяти? Хлопчина потребує допомоги, а мені навіть не вдається утямити, про що йдеться.
— Може, я помилився… мабуть, не до тієї людини прийшов… — Максим схопив заповіт і почав заштовхувати його назад до конверта.
— Зачекай, розберімося. Що за куб із підвалу?
У хлопцевій кишені приглушено завібрував телефон. Він глипнув на екран і відразу зблід. В очах читалася вся гама почуттів, але найчіткіше з-поміж інших проступав страх. Губи заворушились і шалено затрусилися.
— Вибачте, мені час іти. — Максим підвівся й бігцем поквапився до виходу.
— Куди ти? Чекай! На вулиці ж дощ, — але Максим, не слухаючи, швидко взувся та попрохав відчинити двері, — може, я хоча б таксі викличу.
Нервово озираючись, хлопець не зважав на мене. Я перехопив його спрямований крізь вікно погляд. Максим щось видивлявся. Може, чекав на когось. Та у дворі нікого не було, лише самотній автомобіль, припаркований біля сусіднього будинку. Зрештою, утомившись опиратися проханням студента, я все-таки відчинив двері та попрощався з хлопцем. Той, втиснувши голову між пліч, вибіг, як попечений гарячою смолою. Я постояв так іще трохи, намагаючись подумки впорядкувати все, почуте впродовж останніх хвилин. Що це в біса було? Хай як я хотів допомогти хлопцеві, у пам’яті не зринав жоден Ігор Васильович. Думки роїлися, плутаючись так, що аж у скронях боляче запульсувало.
За вікном спалахнуло світло — біля сусіднього будинку завівся автомобіль. Рухався він дуже повільно, напевне, аби не влетіти в дорожні ями, добре замасковані під шаром дощової води. Проводжаючи авто поглядом, я натрапив очима на комод, що стояв неподалік від вхідних дверей. На ньому лежав невеликий темний згорток.
3
Львів, Україна. 4 вересня, 2015 рік
На лекцію Максим не з’явився. Для внутрішнього заспокоєння я розпитав кількох його одногрупників, чи не знають вони чого про Максима, чи на похороні, чи з ним усе гаразд. Усі як один заперечно махали головами у відповідь.
Та я мав іще одну причину знайти Максима Підгірського. Куб. Що, як хлопець залишив його випадково, а я мушу віддати? Утім щось підказувало мені, що цю дерев’яну річ покинуто не просто так, що Максим виконав волю покійного діда й віддав мені той чортів куб.
Від тих думок відволікся лише з поверненням додому. Щойно я відчинив двері, як перед моїм спантеличеним поглядом постав Лука. Син стояв на кухні й наминав величезні бутерброди із сиром і ковбасою. Щоки роздуті, як у жадібного хом’яка. Під оком розповзлася темно-синя пляма, а кутик рота роздертий і вкритий сантиметровою кіркою засохлої крові.
— Ого, що трапилося? По твоєму обличчі наче бульдозером проїхалися.
— Ти про що?
Лука намагався стояти боком, затуляючи синець, а то й узагалі відвертався спиною, удаючи, що намащує хліб маслом.
— Та про твоє око. Воно світить незгірш маяка. Ходи-но сюди.
Змирившись і важко зітхнувши, хлопчик підійшов до мене впритул, але голови так і не підвів.
— Що сталося?
— Нічого, — промимрив Лука. Він говорив так, наче я його примушував. — Усе нормально.
— Хто тебе так? — Я обережно торкнувся синового підборіддя й підняв його голову.
— Ніхто.
Я не розумів, чому він уникає розмови — мабуть, чи не вперше.
— Як його звати?
Хлопчик зупинився й простояв спиною до мене ще кілька миттєвостей. Він міркував, чи нарешті відповісти, чи знову кинути через плече «Усе нормально». Лука майже ніколи не бився, отже, на те знайшлася вагома причина.
— Антон, — повільно обернувся він, — він дурний забіяка, ходить і чіпляється до слабших.
— Він старший?
— Шостий клас.
— Чому ж він причепився до тебе?
— Через довге волосся. Антон підійшов ззаду, схопив за нього й потягнув з усієї сили. Я його не бачив. Потім він почав ображати мене, сміявся, називав дівчиськом.
— І ти його вдарив за це?
— Ні! Я промовчав і пішов далі. Це було, напевно, неправильно. Він обізвав мене поганими словами, а потім підбіг і вдарив ззаду кулаком по спині. Казав, чого це я не реагую. Удар не був сильним. Антон узагалі не такий уже й крутий, як думає. Це я теж стерпів, шукав, хто б допоміг, але всі дуже боялися.
— Так. Але якщо ти ніяк не реагував на його удари, то звідки синці? Сумніваюся, що він бив тебе по обличчі безборонно. Хоча б захищатися ти мусив.
— Ми побилися не через це. А через те, що було далі, що той придурок сказав.
— Лука!
— Пробач, але іншими словами після цього його не назвеш! — Він злісно кóпнув повітря.
Таким я його ще не бачив. Лука завжди уникав бійки, намагався триматись осторонь, не встряючи. Вивести з рівноваги хлопчину було якщо не неможливо, то принаймні вкрай важко.
— Що він сказав?
— Нічого.
— Доні! — У ньому, десь глибоко всередині, сиділа маленька злісна тварючка — упертість, яку треба було довго й наполегливо вибивати, достоту як товкти скелю пластмасовою лопаткою.
Слово за словом, пригадуючи той епізод, Лука втрачав витримку.
— Він сказав, щоб я біг витирати шмарклі до мамки-невдахи…
І хлопчик розплакався. Лука рюмсав, уже не контролюючи себе, вищиряючись так, ніби намірявся відбити Антонів удар.
Мені перехопило подих. Губи стискалися в тонку лінію, коли бачив синові сльози. Найжорстокіше те, що сльози ті були за матір’ю.
— Ех, зачекай хвильку.
Я піднявся на горище й витяг з іще не розпакованої коробки боксерські рукавиці та наручні «лапи». Швидко збіг до кухні й кинув рукавиці Луці. Той спритно піймав їх і сам зрозумів, що потрібно робити.
— Одягай рукавиці, — звелів я, надягаючи «лапи», — і бий!
Лука відразу, не дослухавши моїх вказівок, розбігся й заходився щосили гатити по «лапах», широко розмахуючи руками на всі боки. Підкоряючись припливу та відливу люті, він завдавав удару за ударом, допоки його груди не почали судомно здійматися, вимагаючи більшого доступу кисню. Кожен удар малого відкидав мої руки потужною як на восьмирічного силою. Очі, до того залляті кров’ю, поволі набували звичного для них блискучого блакитного відтінку.
— Бий дужче! Не зупиняйся! Не час для відпочинку! Пам’ятаєш, що сказав Антон?!
Удари новою хвилею посипалися на уявного шестикласника. Це нагадувало шалений порив урагану, що, породжений спокійним вітром, умить перетворюється на смерч, здатний знести все на своєму шляху. Лука, хоч і маленький, містив неймовірний заряд енергії. (Діти — це вибухові пристрої без таймера чи панелі управління.)
Дві хвилини Лука нагрівав повітря тим своїм зарядом, доки не впав знесилено на коліна. Знявши зі своїх рук «лапи», я стягнув рукавиці зі змучених і тремтячих синових рук.
— Як думаєш, що тобі порадила б у тій ситуації мама?
Хлопчик трішки віддихався.
— Що битися негарно й не личить чоловікові. Що можна просто говорити.