Плин думок зупинився від того, що за плече ззаду міцно вхопилася чиясь дужа рука. Незнайомець шарпнув Баттісту на себе, від чого той розвернувся та ледь не впав долілиць. Чоловіків виявилося двоє. Здорові, мов скелі, вони підступили до Піреллі впритул і майже затулили від очей перехожих (хоч ті й не зважали ні на що довкіл, окрім архітектури навислих сірих будівель).
— Що за… — Голос Баттісти від страху зірвався на ледь чутний писк. — Che cosa volete da me?[6]
Очі виказували страх найбільше. Коли людина бере під контроль слова чи тремтіння рук, її очі однаково говорять правду. Зіниці розширилися, шукаючи порятунку. Хай там як, але найбільше Баттіста Піреллі боявся не смерті.
— Навіщо ж ти так, Баттісто? — сказав на вухо чоловік.
— Послухайте…
Один із незнайомців зі спини вхопив Баттісту за обличчя, затуляючи йому рота та водночас тягнучи його за голову й вигинаючи тулуб назад. Перед очима Піреллі повільно повзли білі хмари. Він завжди вважав, що готовий покинути світ, віддатись у руки Творця, проте коли темрява підкралася ззаду та прошепотіла на вухо про неминучий кінець, затремтів, швидко закліпав очима та подумки заблагав про порятунок. Горло стиснулося в нападі страху. Різкий біль хвилею прокотився тілом, віддаючи накази боротися, вивертатися та рятувати життя. У той момент, коли гострий довгий ніж увійшов під ліву лопатку, руки все ще намагалися вирватись із міцних лещат незнайомців. Марно, як і спроба скрикнути чи то від болю, чи від відчаю. Рука вбивці з ножем важко й повільно повернулася на дев’яносто градусів, від чого швидкий внутрішній крововилив почав затьмарювати свідомість. Баттіста буквально відчув, як ніж досягає легень, як гаряча кров заливає бронхи. Він здавлено кашлянув… За хвилину больовий шок підкосив Баттісті ноги, і він звалився на землю, мов лантух із непотребом. В очах потемніло, язик занімів і став ватяним.
«Господи, урятуй мене…»
Секунди тягнулись, як розтоплений пластилін, караючи нестерпністю та відчаєм. Смерть виявилася холоднішою, ніж те описували у священних текстах.
«Прошу…»
Коли серце видало останній імпульс, Баттіста вже нічого не бачив. Нічого, крім батька, який ніжною й теплою усмішкою кликав до себе сина.
Книга перша
Падіння
Частина 1
1
Львів, Україна. 28 серпня, 2015 рік
Тримаючи в руках по два пакунки із супермаркету, я якусь мить постояв перед дверима й повільно вдихнув тепле вечірнє повітря. Тиша. Погляд ковзнув подвір’ям, шукаючи чогось, що змогло б затримати мене там ще хоч трішки. Біля дитячого майданчика, обгородженого невисоким дерев’яним парканом, причаїлася чорна Skoda. Безперервно ледь чутно шурхотіло, опадаючи з дерев, листя. Будинки на вулиці ліпилися один до одного так тісно, неначе за вільний простір між ними з їхніх господарів стягували штраф, а дерева та кущі великими островами розбавляли сіру важкість асфальту та тротуарної бруківки.
Невеликий будинок на вулиці Княгині Ольги три тижні тому покинули орендарі, тож мій друг, за сумісництвом домовласник, погодився здавати його мені за ціною дешевенької двокімнатки. Це була перша й чи не єдина добра новина перед моїм переїздом на захід України.
Я підійшов до вхідних дверей, коли ввімкнулися перші ліхтарі. Переступивши поріг, одразу подався до вітальні. Очі, мов уперше, обмацали світлу кімнату з високою стелею та каміном у куті. Укриті італійським тиньком стіни, подекуди на них картини. Великий диван зі шкірзамінника вабив м’якими й глибокими обіймами. Телевізор Thomson у протилежному куті, досі жодного разу не ввімкнений.
Упродовж останніх чотирьох років ми з Лукою змінили два міста. Я завжди мусив перебувати ближче до об’єктів досліджень — непоганий заробіток, який можна було поєднувати з викладанням і підготовчими курсами для студентів (я таки мав себе за непоганого археолога). Та найгірше було бачити, як щоразу син прощається з друзями. Утім іноді мені здавалося, що наявність друзів — то лише моя вигадка. Лука ріс доволі відлюдькуватим хлопчиком, тож за рік порозумітися й потоваришувати з незнайомими дітьми було для нього нереальним завданням. Загалом синові незабаром дев’ять, і прощання ставало неодмінною частиною його життя.
— У-і-і-і!
Тоненький писк увірвався у вуха, щойно я переступив поріг. Лука збіг сходами, промчав вітальнею та, налетівши на мої ноги, обхопив їх обома руками. У грудях приємно завібрувало, коли малі, як у кролика, оченята глянули на мене знизу вгору.
— Ну що, татку? — запитав Лука. — Узяли на роботу? Тепер викладатимеш у Львові?
Я мовчки підняв його, всадовив на плечі й пішов до кухні викладати продукти. Кілька днів ми із сином харчувалися самими напівфабрикатами: єдиним, що я вмів виліпити власноруч і придатне до споживання, був омлет із порізаними на дрібні шматочки сосисками. Іноді, якщо підверталося під руку, то й приправлений спеціями. Лука часто жартував, прохаючи приготувати йому мій фірмовий чай — простий чорний пакетований чай.
— Ну? — Лука міцно вхопив мої вуха та щосили потягнув назад.
Ті вмить побуряковіли, а я від болю кашлем випорснув повітря з легень. Потому взяв Луку за ногу, стягнув його з пліч і, тримаючи у підвішеному стані, трусонув ним, як мішком зі сміттям. Хлопчина розсікав повітря розмахами рук і шалено реготав. За мить, обхопивши обидві його ноги, я почав пропелером крутити малого навколо себе. У моїх руках хлопчак мав вигляд маріонетки, не здатної й до найменшого опору.
— Пус…и ме…е! — Слова Луки нерозбірливо вихоплювалися із суміші сміху й крику.
— Бо що? — Я знову трусонув малого.
Лука, усе ще теліпаючись і метеляючи кінцівками, мов довготелеса лялька, намагався прибрати впевненого та переможного вигляду.
— Ро…ітну е…бе …ечем, — Від теліпання слова хлопчика вібрували сильними перепадами в голосних.
Нога Луки поволі вислизала з моєї долоні, коли я перехопив обома руками його тіло й обережно вклав спиною на підлогу. Хлопчак одразу заходився пригладжувати скуйовджене волосся, поволі вгамовуючи важкий подих. Груди здіймалися та опускалися дедалі повільніше, а обличчя заливала червона фарба.
— Що ти там пробулькав? — поглядом обвів синові щоки й обслинені губи.
— Пограймося! В Артура. Я тобі покажу!
— Серйозно? Ти? Пф.
— Я тобі покажу! — Лука обурився й спробував щосили лупнути кулачком мені по нозі (скидалося на те, що перекачана в тренажерці пір’їнка вирішила погратися в альфа-самця).
Хлопчик надув щоки, демонструючи, що розсердився. Я ж, не зронивши більше жодного слова, підійшов до столу, врізав три скибки хліба — одну синові й дві собі — та намастив польським шоколадним маслом (дешевий варіант Nutella подобався синові так, що він налітав на нього, мов на різдвяні подарунки).
— Я Артур, ти дідуган. — Малий поглядом силкувався повернути мене в розмову та підкорити своїй волі: пір’їнка перетворювалася на Йоду, що поглядом вирішив пересунути корабель.
— Але пообіцяй мені, — мовив я грубо та гучно, запихаючи до рота його ж сандвіч, — навчитися робити канапки.
— Як?
— Ну ти ж у нас дорослий, дужий, могутній. Вигадай щось, — підморгнув я йому й злегенька махнув головою на сходи. — Домовилися?
Лука на радощах засяяв і затупав ногами. Потім ми бігли вітальнею до сходів, перестрибували сходинки через одну так, ніби ця гра мала бути для нас останньою, доки не опинилися в довгому коридорі з мовчазними темними дверима до кімнат з обох його боків. Нам потрібна була остання праворуч — величезна кімната фантазій. Так ми називали місце, де Лука створював уявні світи з військовими баталіями, космічними польотами на Марс та археологічними розкопками в Єгипті. Завжди незмінні декорації — п’ять стільців, два столики й одну шафу — іноді запинали білими простирадлами, і тоді вони ставали схожими на величезні кучугури снігу.