Біля входу стояли дві жінки. Перша, років тридцяти, швидко наблизилася до мене і, доброзичливо всміхаючись, простягнула руку для вітання. Глибокі й карі, підкреслені довгими чорними віями очі Ірини Дивульської грайливо зблискували, пухкенькі щічки скидалися на м’які подушечки, а спину хвилями затоплювало довге та неслухняне каштанове волосся.
Інша зміряла мене з голови до п’ят прискіпливим поглядом. Галина Михайлівна, здавалося, бачила ще розквіт Римської імперії, але вміло це приховувала тонною косметики та правильно дібраною грою тіней і світла. Я міг би закластися, що, стань вона на більш освітлене місце, погляду відразу відкрилося б абсолютно інше, вусате та скривлене від геморою обличчя старої діви. Шістдесят два роки позначилися на жінці глибокими зморшками та гидкими запахами з рота. З кожним вимовленим старою голосним або шиплячим звуком десь на підвіконнях умирало по рослині.
— Гм, — Михайлівна тицьнула мені в груди своїм коротким сухим пальцем так, наче штрикнула хрусткою гіллячкою, що трісла б від найменшого доторку, — новобранець на полі бою. Якщо витримаєш тих нацистів місяць, з мене пляшка настоянки.
Нацистами вона називала студентів.
— Хех, — ніяково крекнув я, — хоч я й не такий ветеран цієї війни, як ви, але буду намагатися робити все від мене залежне.
— Чудово! — вигукнула Михайлівна, сплеснувши долонями. — Я ветеран іще той, уже повір, тому знаю, що найважливіше на війні — мати хорошого союзника. Тоді ті почвари не знесуть тобі голову.
З-за моєї спини враз вигулькнув молодий, років двадцяти семи, чоловік.
— Знову, Михайлівно, про свого коханця Кутузова розповідатимете? Давно то було. Років двісті тому. Забудьте. Я впевнений, що він і єдиним своїм оком на вас не накидав.
Юрій Мишкевич викладав перші роки після закінчення аспірантури. Доволі низенький на зріст (зазвичай у таких, як він, є частими вияви зрозумілих комплексів перед високими та стрункими жінками на кшталт Ірини, однак Юрій тримався поряд із нею напрочуд мужньо, іноді навіть гордо випинаючи вгору підборіддя), із темним волоссям, що гармонійно поєднувалося з упевненим поглядом та акуратною борідкою. Простий юнак, який, проте, хапнув кілька ковтків влади перед десятками притуплених молодістю студентських очей. Устромивши руки до кишень, він усміхнувся, немов запрошуючи до пекла знущань із древніх.
— Юро, уже з початку навчального року діставати будеш? — У голосі Михайлівни забриніли нотки злості.
— Аякже. На цей семестр я підготував аж тридцять дві сторінки жартів для вас, Михайлівно.
— Вітаю в колективі, Даліборе, — з-за спини прозвучав іще один голос.
Солідний чолов’яга десь за п’ятдесят мав найбільш поважний із-посеред усіх присутніх вигляд. Віктор Петрович Лук’янов одним поглядом припинив словесну колотнечу Юрія та Михайлівни — ті враз замовкли. Чоловік красувався густими бровами, що ледь не утворювали суцільну лінію над переніссям, і пишними вусами, які огинали сухі й потріскані губи. Від нього пахло дорогими парфумами, якими він щодня зрошував комірець незмінно білої сорочки.
Віктор Петрович простягнув руку для потиску, на що я люб’язно відповів. Його рукостискання могло повністю схарактеризувати його в міру суворий характер. Погляд був спокійним і напрочуд мудрим.
— Дякую, — мовив я задоволено. — Упевнений, почуватимусь, як удома.
— Тільки в трусах самих не ходи, а то один уже хотів. — Михайлівна кивком указала на Юрія. Той лише невинно стенув плечима.
— Можеш зайняти той стіл у куті.
Віктор Петрович показав у куток кабінету. Перед набитою документами шафою стояв непоказний коричневий стіл. Фарба стільниці де-не-де потріскалася, а верхній правий, ближче до проходу кут вкривали залишки клейких папірців, свого часу так і не віддертих.
— У шухлядах, можливо, знайдеш якісь речі колишнього працівника. Можеш ними розпоряджатися на свій розсуд. Викинь чи собі забери.
Усі облишили мене, аби я зміг розкластися й облаштуватися на новому місці. Витягши із сумки книжки, я почав порпатися в шухлядах, аби знайти, куди ті покласти. Там було порожньо: колишній працівник вигріб усе до останньої пилинки, навіть цвяхи окремі повитягував. Зате низ столу традиційно густо обліпили жуйки.
Кафедра була тісною кімнатою, з’єднаною з вхідними дверима куцою прохідною, посеред якої стояв стіл. За ним мусила б зараз сидіти, як мені пояснили, сива напівзігнута літня жінка — лаборантка. Робочі місця розташовувалися по кутах кімнати, що створювало ілюзію великого вільного простору.
До столу підійшов Віктор Петрович і після хвилинного мовчання повільно, хоча доволі серйозно протягнув:
— За п’ятнадцять хвилин нарада.
Я кивнув, показуючи, що зрозумів і повністю готовий, але чоловік продовжував стояти й розглядати моє нове робоче місце.
— А ще завтра о пів на сьому вечірка, — на цих словах Петрович просяяв.
— Перепрошую? — перепитав я, ховаючи здивований погляд.
— Після наради можеш бути вільний, але обов’язково приходь до «Медіавалю»: будемо святкувати початок навчального року.
Я на мить завагався: потрапити на вечірку можна було, тільки залишивши вдома Луку на весь вечір, а то й до півночі. Щойно ми в’їхали, я обіцяв малому, аби допомогти призвичаїтися до нового місця, бути якомога частіше поряд: разом гуляти, дивитися мультфільми, читати та складати пазли, іноді разом гратися в кімнаті фантазії. Я не міг не дотримати слова.
— Вибачте, але, мабуть, не зможу. Якщо піду, покину сина самого, а ми нещодавно переїхали. Я дав слово.
— Ну, то з мамою посидить.
На це я нічого не зміг відповісти. З грудей вихопилося важке зітхання.
— Ох, — Віктор Петрович вловив мій погляд, — пробач, не знав. Тоді вирішуй, як краще. Слово є слово. Будемо раді, якщо все ж вдасться викроїти хвилинку.
Я вдячно кивнув і хотів було повернутися до паперової роботи, як він продовжив:
— Але вона, — чоловік указав на Михайлівну, — перетворить твоє життя на пекло, якщо відмовишся. Гарного дня, — після чого дружньо поплескав мене по плечі.
4
Нью-Йорк, США. 29 серпня, 2015 рік
Він кинув теку з документами на широкий темний стіл. «Течкою більше, течкою менше», — думав, вивчаючи закидану паперами дерев’яну стільницю.
— Нарешті.
Сергій Боровець оглянув свою занедбану кімнату. Скільки всього він зазнав у ній: стіни зі старими шпалерами та скрипуча дерев’яна підлога були йому рідним домом протягом шести років. Щодня він повертався до цієї затхлої кімнати, падав у ліжко та мріяв, як колись збиратиме речі, розсилатиме емейли та вшиватиметься звідси під три чорти. Проте загалом таки просто мріяв, адже його віра в переворот була всуціль просякнута ентузіазмом. Відверто поговорити про це з кимось Боровець не мав змоги. Така вже робота зв’язкового. Чоловік отримував інформацію та завдання від однієї сторони — здебільшого з України — та передавав іншій. Процес був повністю анонімним і передбачав використання закодованих повідомлень через електронну пошту. Хто саме ховався за ширмою другої сторони, невідомо. Єдине, що Сергій Боровець знав, то це спільна ідея, навколо якої гуртувалися сторони. Усі працювали невпинно, контакти відбувалися щонайменше раз на тиждень, і сьогоднішній мав бути першим з останніх.
Боровець поклав телефон, який досі тримав у руці, і швидко підбіг до невеликої, як він її називав, кухні. Це не було окреме приміщення, а лише розділена барною стійкою площа, де стояли брудна тарілка та недопита склянка чаю. Виделка лежала трохи поодаль, а стос журналів National Geographic[13] балансував на краю вкритої хлібними крихтами стільниці. Треба було негайно розіслати повідомлення, інакше він міг не встигнути. Боровець метнувся до нижньої шафки й витягнув останню полицю. Згрібши пластмасові кришки, відкривачки й інший дріб’язок до стінки, встромив тонкий ніж у передню частину дна й натиснув. Уже вчетверте за цей місяць він підважував приховане дно полиці, аби дістати білий тонкий MacBook.
13