— Відтоді за нею наглядають, — продовжив керівник. — Хоч і не Інтерпол, а охоронець Тимофій Іванович. Проте останній має славу не меншу, аніж та міжнародна організація.
— Ух я б його… — не вгавала стара.
Над столом розлився черговий потік теплого сміху, що зігрівав душу краще за горілку. Не знаю чому, але вони мені подобалися.
6
Лейк Цюрих[21], США. 19 березня, 2011 рік
— Damn![22]
На вказівному пальці виступила яскраво-червона краплина. Мелані відклала ніж і відсунула подалі від себе дошку з нарізаною кільцями цибулею, затискаючи рану, що нестерпно пульсувала. Поглянула на годинник — 8:14 РМ.
«Де його знову дідько носить?!»
Жінка окинула швидким поглядом невелику квадратну кухню, згадуючи, де заховано пластир.
«Ліва навісна шафа. Повинен бути там».
Ривком дісталася з одного кінця кухні до іншого, відчинила дверцята та порозпихала екзотичні приправи й порожні бляшанки. Пластиру не було. Тоді обшукала нижню шафку, потім — бічні. Нічого.
«Так заживе…» — махнула рукою.
Мелані підвелася й рушила назад до столу, коли в замковій шпарині вхідних дверей щось зашкряботіло. Серцебиття вмить пришвидшилось, а руки ледь затремтіли. У думках вирувало бажання, аби Стен виявився хоча б трішки тверезішим, на краплину спокійнішим, як зазвичай. Аби виявився хоч трішки схожим на всіх інших нормальних чоловіків. Вона ж не ідеал просить, а просто середньостатистичного чоловіка.
Кожної вільної хвилини Мелані жалкує про переїзд до передмістя Чикаґо. П’ять років тому, за рік після одруження, Стенові запропонували посаду супервайзера, якому підпорядковувалися близько тридцяти осіб. Це був шанс зачепитися за вільніше та комфортніше життя, ніж скупі тодішні будні. Стримувала лише відстань у 1353 км і норовливе скавчання матері про небажання відпускати доньку на жоден крок від рідного будинку.
Щовечора подружжя терпіло чи то злісний скандал, чи то гіркі сльози. Доньці боліло страждання матері, але життя з чоловіком, дітьми та разом із батьками в маленькій квартирці в Нью-Йорку за мізерну заробітну платню мало райдужний вигляд лише в гнилосюжетних романах. Це розуміла вона, це розумів Стен, це розумів навіть батько, але переконати матір було такою самою нездійсненною місією, як-от підняття позашляховика однією зламаною рукою.
Урешті-решт після чергового нервового зриву Мелані з чоловіком зібрали речі й переїхали до Лейк Цюриха — невеликого передмістя Чикаґо. Жінка довго шукала факти за та проти цього містечка, аби запевнити матір у безпечності свого вибору, доки одного разу та не наштовхнулася поглядом на залишену на кухонному столі теку, поверх якої красувалися слова «Лейк Цюрих названо одним із лідерів рейтингу “Найкращі місця для розвитку вашої сім’ї” за версією подорожнього путівника Frommer’s 2006 року» та «Лейк Цюрих належить до “Топ двадцять п’ять міст, доступних для проживання в країні” (U. S. News)». Подружжя взяло в кредит потрібну для купівлі двоповерхового будинку неподалік від лісу суму й за браком грошей облаштувало його максимально просто.
За кілька місяців Мелані народила двійню. Пізнавши нестерпний біль пологів, вона зареклася більше ніколи не народжувати дітей. Стен підтримав таку її ініціативу, адже грошей ледь вистачало на утримання дівчат-близнючок і дружини. Аби хоч якось зводити кінці з кінцями, він підписався виконувати наднормові завдання й відтоді почав часто затримуватися на роботі допізна. Це дуже не подобалося Мелані. Попри те, що розуміла всю логічність таких дій, жінка однаково почувалася покинутою напризволяще з цілим будинком і дітьми на плечах. Допомоги не було від кого чекати: її рідні залишилися в Нью-Йорку, а на новому місці заводити знайомства буквально не вистачало часу.
Проблем додалося, коли після року тяжкої праці Стен не витримав і прийшов додому, ледь тримаючись на ногах і голосно наспівуючи: «Suddenly, I’m not half the man I used to be…There’s a shadow hanging over me…»[23] Це почало повторюватися дедалі частіше. Спочатку Мелані списувала все на робоче напруження: чоловік надто мало відпочивав, аби спокійними очима дивитися на навколишній світ. Йому всюди вчувалися накази директорів, а рука з наручним годинником, звіряючи час, то підіймалася, то опускалася мимоволі. Усе його життя було підпорядковане графіку, у якому не припускалося відхилення й на йоту. Скидалося на те, що Стен уже й не жив сьогоденням. Виконавши плани на вчора та сьогодні, одразу мусив виконувати поставлені на завтра та післязавтра. І хоч таких роботів в Америці на кожному кроці десятками можна нарахувати, жінка плекала надії, що її життя буде інакшим. Кожен сподівається, що в нього не буде так, як у всіх, ідеалізуючи своє майбутнє. Проте люди забувають, що гільйотина рубає мудру й дурну голови однаково.
Сенді з Джессікою росли швидко, а їхній батько повільно тонув у хвилях алкоголю. За останні два роки Стен забув, що означає бути батьком і чоловіком, віддавши себе повністю на ґвалтування моральній немічності. Мелані намагалася вгамувати чоловіка й переконати не псувати життя собі та їм, але марно. Жалітися матері Мелані не наважувалася. Батьки були надто емоційно вразливими, тому під час кожної телефонної розмови донька описувала їм радощі подружнього життя. Жінка змирилася: нехай сім’я й не ідеальна, як мріялося раніше, проте багато американських сімей, що мають проблеми з алкоголем, якось же з цим живуть.
«І ми зможемо».
Такими думками Мелані жила досить довго. Жінка навіть шукала якусь інформацію чи поради психологів про те, як краще поводитися з чоловіком-алкоголіком, аби не втратити сім’ю.
А потім Стен ударив дружину. Уперше. Суперечка переросла в крики, і чоловік, не витримавши психологічного тиску на свій пропитий до самого дна мозок, врізав жінці по обличчі долонею. Мелані відразу почервоніла, а потім розридалася чи то від болю, чи то від несподіванки — сама не розуміла. На щастя, Стен отямився й півночі провів на колінах, вимолюючи прощення коханої. Вона пробачила. Пробачила вперше. Пробачила вдруге. Мелані пробачала чоловікові кожен скандал. На першому місці завжди стояла сім’я та її збереження — навіть ціною власного здоров’я.
Півроку тому Стен приїхав додому з новорічної корпоративної вечірки на таксі з розірваними штанами та сорочкою навиворіт. У радіусі кількох метрів від нього тхнуло віскі й жіночими парфумами. Чоловік усміхався й не казав жодного слова на своє виправдання, наче нічого негідного не трапилося. Так, він переспав зі співробітницею із сусіднього відділу, але його дружина не має права щось удіяти, хоч якось заперечити. Усе мало зійти з рук, як і завжди. Ідеально як для такого самозакоханого типа, як він. У сліпучому сяйві сексу й алкоголю він відчував свою владу кожною зогнилою клітиною тіла. От тільки тут він помилився, бо навіть не припускав, що то межа, яку переступати не вартувало. Мелані скипіла. Усе, що було під рукою, з метеоритною швидкістю полетіло в нього, утім так і не влучивши в ціль. На шум прибігли перелякані донечки, не розуміючи, що відбувається між їхніми ще донедавна закоханими батьками. Стен не витримав такого хаосу та крику — назовні виліз його внутрішній демон: очі налилися кров’ю, а з рота полетіла слина. Тоді він уперше вдарив доньок. Тоді вперше Мелані не розуміла, хто насправді стоїть перед нею. Тоді вона вперше боялася чоловіка по-справжньому, руки тремтіли, шкірою шугонули мурашки, а мозок застиг у не знаній досі прохолоді. Іноді люди, які тобі на диво швидко стають рідними, виявляються надто чужими, аби довірити перебування в одній кімнаті. Відтоді Мелані боялася. Боялась завжди.
21
Лейк Цюрих (англ
23
Слова пісні британського гурту