З якого дива йому навідуватися до Дені Пайна? І всього за два тижні до убивства його батьків професіоналом. Вона згадала свою зустріч із кіношниками. Вони сказали, що у Шарлот було таємне паралельне життя, дорослі знайомі чоловіки. Деякі газети наводили цитати головного прокурора, помічника федерального прокурора з Лінкольна. Келлер швиденько набрала емейл Стенові. Їй треба було терміново поговорити з Фленеґеном.
Розділ 56. Мет Пайн
Мет ішов вулицею під похмурим, незвично зеленкуватим небом, йому на чоло падали поодинокі краплі — передвісники неминучої зливи. Принаймні перестали вити сирени, оскільки загроза утворення торнадних хмар минула, а тому єдине, чим ризикував тепер Мет, — промокнути до нитки. Він повинен був повернутися до церкви. Він не хотів озиратися і шкодував, що пропустив церемонію. Та чи справді шкодував?
Він не знав, куди йти. Папіллон-Роуд — відрізок асфальту, що нікуди не вів. Перетнув церковний ігровий майданчик для учнів недільної школи і вислизнув через дірку в огорожі, щоб уникнути зустрічі з журналістами, які чекали за центральним воротами.
Набридливо нило плече. Це нагадало Метові про його марш-кидок на виживання в Тулумі. Невже це сталося всього три дні тому? Невже це правда? У вузьких чорних туфлях іти було незручно. Перш ніж вилетіти з Нью-Йорка, Ґанеш навідався до його гуртожитку і привіз йому все необхідне — одяг та взуття — для похорону. Неймовірний і продуманий вчинок, Метові цілого життя не вистачить, щоб вдосталь віддячити друзям за їхню підтримку. Він так багато чого сприймав у житті як належне — більше такого не станеться.
Позаду нього якась машина двічі коротко посигналила. Мет озирнувся і поглянув на автівку, що швидко наближалася. Лобове скло рясніло від дощових крапель, а тому обличчя водія він не розгледів. Мет не мав бажання спілкуватися з журналістами. Автівка загальмувала поряд, скло вікна опустилося.
— Ти не чув, що наближається торнадо? — З машини з легкою усмішкою на вустах на нього дивилася Джессіка Вілер. На ній була чорна сукня, волосся забрано у тугий вузол, шию прикрашала низка перлів. Напевно, вона помітила, як Мет вислизнув із церкви, і поїхала слідом.
— Куди йдеш?
— Нікуди.
— Тоді нам по дорозі, — відповіла вона, тихенько їдучи поряд.
Мет зупинився, автівка — теж. Він зазирнув усередину.
Джессіка кивнула, запрошуючи сісти поряд.
Метові справді хотілося побути наодинці — принаймні так йому здавалося.
Джессіка сиділа і мовчала, чекаючи, що він вирішить.
Ноги справді боліли. Він сів у машину, його огорнуло хвилею гострих приємних парфумів Джессіки.
Вона натиснула на газ, і машина рушила.
Дощ усе ще сіяв потихеньку, не перейшов у зливу. Двірники на лобовому склі моталися туди-сюди.
— Хочеш поговорити? — поцікавилася нарешті Джессіка.
— Не дуже.
— Добре. А випити?
— Це вже краще.
Джессіка кивнула, поглянула у дзеркальце заднього огляду, потім різко розвернулася прямо посеред дороги.
Уже за кілька хвилин вона відмикала двері центрального входу до бару «Водопровідники». До відкриття залишалося ще кілька годин, а тому в барі було темно й тихо. Джессіка увімкнула світло, кинула ключі на барну стійку і підійшла до музичного автомата.
Мет сів на один із високих стільців біля стійки і мовчки спостерігав за нею у дзеркало на задній стінці бару. У своїй строгій чорній сукні Джессіка виглядала недоречно посеред бару поряд із музичним автоматом. Зал заповнила музика.
Джессіка підійшла ближче й стала за стійку.
— Бон Джові? — запитав Мет.
Тепер Джессіка стояла навпроти нього.
— Мій дядько придбав цей автомат тридцять років тому, і в мене не вистачило духу змінити музику. Та й кому не до вподоби час від часу трохи послухати Бон Джові? — Вона вказала рукою на пляшки з лікерами на полиці. — Що питимеш?
— Мабуть, пиво.
— Та годі тобі! — розчаровано вигукнула вона. — Зачекай, я сама знаю.
Вона взяла склянку, кинула туди кубик льоду і взялася змішувати якісь інгредієнти. Нарешті налила й протягнула склянку йому.
Мет підняв склянку, поглянув на світло: прозорий кубик плавав у коричневій суміші разом з кружальцем лимона:
— Що це?