Реджі роздратовано пирхнув і знову схилився над дошкою. Буркнув під ніс:
— Кому потрібне кіно про двох старих, які грають у шахи?!
***
Через годину Мет і Дені сиділи на вулиці перед кафе на Вісімнадцятій вулиці. Перед Метом стояв високий запітнілий кухоль з пивом — якраз те, що треба для спекотного літнього вечора. Дені пив воду.
— Скільки до початку? — запитав Дені.
Мет поглянув на екран мобільного, щоб дізнатися, котра година:
— Написано, що о восьмій двадцять.
У проміжку між рядами будинків визирнуло сонце. Скоро народ повалить на вулиці з мобільними наготові.
— Пам’ятаєш наш перший Манхеттенхендж? — запитав Мет.
Дені поглянув угору, намагаючись зібратися з думками.
— Скільки років тобі було? П’ять? Чи шість?
— Шість.
— Як Томмі, — сказав Дені.
Мет розчулився.
— Яким він був? Тато з мамою багато про нього розповідали, але я ніколи його… — Дені не договорив.
— Смішний, мамин синочок.
— Як і ти в його віці.
Мет усміхнувся.
— Пригадую, як одного разу ми ходили в гості до маминої подруги, в якої була кішка, — сказав Дені, — а в тебе почалася алергічна реакція на котів. От ти тоді всіх перелякав!
Мет і собі згадав, як стояв під душем у чужій ванній, а мама намагалася наповнити кімнату паром, щоб його легені запрацювали. Її м’який голос. Як вона старалася його заспокоїти. Надати відчуття безпеки.
— Ти був сімейним пестунчиком. Усе крутилося навколо тебе, — сказав Дені і смішно скривився. Ніби вдаючи, що ревнував батьків до молодшого брата. Потім враз посерйознішав:
— Метті, я хотів тобі сказати дещо…
— Не треба, — махнув рукою Мет.
Дені замовк, мовчки дивився на брата, а в очах бриніли сльози.
— Ми чомусь завадили, дорогенькі? — пролунав чийсь голос у них за спинами.
Мет повернувся: у променях вечірнього сонця стояв Ґанеш. За ним у золотавому світлі — незрівнянна Кала. Вони взяли два стільці від сусіднього столика і всілися поряд. Кала підсунулася ближче до Мета.
Мет поглянув на брата, той ствердно кивнув.
— А де всі? — запитав Мет. Він запросив усю ватагу з Робін-Холлу.
Ґанеш стенув плечима:
— Кертіс, мабуть, на черговому релігійному зібранні, для Софії милування заходом сонця занадто символічне висловлення токсичного маскулінізму патріархального сприйняття світу, а Ву-Джин нам тут тільки заважатиме: затулить собою усе сонце.
— Нагадай-но мені, — звернувся Мет до Кали, — з якого дива ми обрали цього типа собі в друзі?
Кала похитала головою, ніби й сама дивувалася.
— Вони зараз підійдуть, — відповіла.
Ґанеш зайшов до бару. Дені підвівся, поклав на стіл гроші.
— Ти куди зібрався? — запитав Мет. — Зараз розпочнеться.
Вулиця почала наповнюватися народом, усі розмахували мобільним, робили селфі на фоні розташованого по центру між будинками сонця.
— Просто пройдуся вулицями на свіжому повітрі, — відповів Дені. — Я повернуся пізніше.
Мет спостерігав, як Дені віддалявся від них, крокуючи вулицею своєю звичною гордовитою ходою. Зараз він накульгував після побоїв у в’язниці, але все одно у ньому відразу можна було розпізнати впевненого в собі чоловіка. Якісь двоє дівчат зупинили Дені — напевно, впізнали за фото, яке публікували в усіх газетних передовицях після його сенсаційного звільнення з в’язниці. Дені погодився зробити з ними селфі й пішов далі.
Мет шкодував лише про одне: їхній батько не міг його зараз бачити.
Кала взяла його за руку.
Біля їхнього столика зупинилася машина. На вулиці було не проштовхнутися від пішоходів, які поспішали заповнити Інстаграм своїми фото з виглядом сонця, що повільно котиться до небокраю. Віконце машини повільно опустилося, ізсередини залунала музика.
Ватага з «Лінкін-Парк».
— Ти як? — запитала Кала.
Мет заглянув їй в очі.
Її прекрасні очі.
— Тепер уже добре.
Сара Келлер
Потім
— Мені страшно, — промовила Келлер тихенько в мобільний.
— Ще б пак! Навіть мені самому страшно, хоча я за три тисячі миль звідти, а не в якійсь халупі в Колумбії, — відгукнувся Боб.
Він ніколи не вказував їй, що і як робити, завжди співчував її переживанням, що часом не дуже допомагало. Келлер мало чим можна було налякати. Але так було раніше, коли їй нічого було втрачати.
— А техасець там? — запитав Боб.
Келлер поглянула на Кола Бученена, колегу з Чиказького відділку, який допоміг їй із рейдом до компанії «Марконі». Завдяки успішному завершенню роботи над справою Пайнів Келлер підвищили по службі: після того, як її боса Стена Веба перевели до Вашингтона, вона зайняла його місце начальника Нью-Йоркського відділення ФБР. На новій посаді Келлер могла сама підбирати собі людей до команд в залежності від завдань і потреб. Для деяких їй потрібні були інтелектуали, для інших — ЗТЛ.