Ось і тепер Ґанеш заявив:
— У Брукліні влаштовують вечірку, я якраз збирався туди податися. Підеш зі мною?
— Ні, я краще відлежуся. Не заперечуватимеш, якщо я в тебе переночую?
— Ні, друже, залишайся, скільки захочеш. Згадаймо старі добрі часи, — промовив Ґанеш таким тоном, ніби після їхнього спільного минулого першокурсників збігло хтозна-скільки часу. Та у певному сенсі так воно й було.
— Ну і грець із нею, з тією вечіркою, — сказав Ґанеш, — якщо хочеш побути в компанії, я можу…
— Та ні, іди. День видався довгий. Я краще відразу ляжу спати.
— Добре-добре, як скажеш, — погодився Ґанеш. Він зник у спальні й повернувся вже у толстовці з ароматом свіжого дезодоранту.
— Твоя екс усе пише мені смс-ки, шукає тебе. Та й інші теж. Хочеш, щоб я…
— Не кажи їм, де я. Хочу побути наодинці. Я напишу їм уранці.
Ґанеш кивнув:
— Ти точно не хочеш піти зі мною? Трішки розвіятися?
Мет заперечно хитнув головою. Із такої кепської справи ніякого лимонаду не зробиш.
— Та ні, іди один. Розважайся.
Ґанеш запхав до кишені толстовки пакунок із залишками трави і вийшов із квартири.
Залишившись нарешті наодинці, Мет упав на Ґанешів диван і заплакав.
Розділ 7. Сара Келлер
Агентка Келлер вставила ключа у замок дверей невеличкого будинку, що нагадував сільське ранчо. Над дверима ґанку у світлі ліхтаря кружляли нічні метелики. Містечко Редінґтон, штат Нью-Джерсі, не мало нічого особливого чи визначного, що вже само по собі було плюсом. Вартість житла як на зарплату службовця ФБР теж не здавалася скаженою. І там жилося тихо і спокійно посеред осіб, що належали до середнього робітничого класу, та молодих родин на початку трудової кар’єри.
Зайшовши, вона зупинилася на порозі, прислухаючись до звуків, що лунали з кухні. Обережно опустила ключі до таці на вхідному столику і навшпиньках пройшла коридором, намагаючись не ступити на скрипучі мостини дерев’яної підлоги.
Всередині кухні звук лунав дужче. Характерне торохтіння, як від дитячих брязкалець. І регіт. Намагаючись не виказати себе, Келлер зазирнула всередину.
Коло плити стояв Боб, готуючи попкорн старомодним способом, підкидаючи і перемішуючи його у покритій фольгою пательні, щоб зерна розкрилися під дією тепла. Поряд стояли близнята й уважно спостерігали за магічним дійством. Майкл був у піжамі у вигляді динозавра, а Хезер — у бавовняній нічній сорочці із зображенням діснеївської Красуні.
Боб ухопився за тонку металеву стрічку, швидко підкидаючи покриту фольгою пательню, а дітлахи похитувалися на тій самій швидкості у такт його рухам. Раптом він зупинився, від чого близнюки теж завмерли на місці: Майкл із задертими догори руками, як городнє опудало, Хезер ледве стримувалася, щоб не пирснути зо сміху. Потім Боб описав широку вісімку пательнею, у якій сичало і потріскувало, а дітлахи похитувалися і пританцьовували, ніби крутили невидимі обручі на талії.
Келлер відчула, як її серце защеміло від ніжності. Боб із його непримітною зовнішністю та лисиною нічим не нагадував вродливих і крутих молодиків-агентів із Бюро. Його голову прикрашав старомодний «бублик» із залишків густої чорної шевелюри. Під вицвілою старою футболкою випинався живіт. Але в очах їхніх дітей він був справжньою кінозіркою. Як і в очах Келлер.
Часто дівчата мріють вийти заміж за своїх батьків. На думку Келлер, саме тому на світі так багато нещасливих подружжів. Адже жінки шукають ідеалізовану версію найпершого чоловіка з їхнього життя. Але сама Келлер не мала анінайменших ілюзій щодо батька. У той час як її батько був дуже відомим і вічно зайнятим роботою адвокатом, для якого на першому місці були суспільна думка і власна кар’єра, Боб — батько-домосід, який — тільки погляньте на нього! — увесь час віддавав родині. Якщо її батько міг цілий тиждень розмірковувати, перш ніж зважитися на прояв якихось емоцій чи почуттів, у Боба усі почуття були на поверхні, він розчулювався до сліз під час переглядання фільму чи на дитячій виставі у школі. Якщо її батько завів любовну інтрижку з власною секретаркою згідно з давно заїждженим кліше, Боб був вірним, як лабрадор. І найголовніше: він був дуже добрий на вдачу.
— Мама прийшла! — загорлали близнюки хором, побачивши нарешті, що вона спостерігає за ними з порога.