Раніше
Еван із цікавістю розглядав чоловіка з шаленими очима. У своїй непрасованій сорочці й зі скуйовдженою шевелюрою той нагадував численних вуличних проповідників-безхатченків, які читали проповіді просто посеред вулиці. Або розлючених ведучих випуску новин кабельного телебачення після перепою.
— З появою тесту на ДНК, — віщував чоловік, — ми дізналися про те, що більшість народу все ще не второпала: за ґратами опиняється неймовірна кількість невинних осіб. І знаєте, що вражає? Приблизно чверть із них визнала свою вину. А тому, коли ви чуєте, як хтось стверджує, буцім невинний нізащо не визнає, що скоїв злочин, — це повна дурня. До того ж відсоток самозвинувачення серед підлітків значно вищий, аніж серед дорослих. Вони просто-напросто кажуть поліції те, що від них хочуть почути. У результаті одного дослідження серед виправданих осіб виявилося, що серед неповнолітніх ув’язнених сорок відсотків таких, що зізналися у тому, чого ніколи не робили…
Еван клацнув мишкою по екрану ноутбука, щоб поставити Нетфлікс на паузу. Яке лайно! Він зазвичай не вживав таких слів. Але у цьому разі на Евана дивилося двадцять мільйонів глядачів. Одного разу він уже скоїв неприпустиму помилку, прочитавши коментарі на форумі, де обговорювали документальний фільм про них.
Батько взагалі обісрався.
Він настільки убитий горем, що не хоче поглянути у вічі правді.
Свободу Дені Пайну!
Так йому й треба, тому покидьку! Сподіваюся, його синок відсидить сповна за те, що зробив тій бідолашній дівчині.
Поза кадром виробники документального фільму Джуді та Іра Адлер постійно й невпинно підтримували в Евані його віру. Вони, звісно, хотіли як краще. Вони справді вірили, що Дені не скоював злочину. Але у підсумку Еван не міг не гніватися на них. За те, що перетворили його приватне життя і горе на розвагу для публіки. За те, що вселяли в нього надію. Він клацнув мишкою, і його власне обличчя на екрані знову ожило.
Поза кадром почувся чийсь голос, то була Джуді:
— Але якщо Дені тут ні до чого, звідки йому було знайти, що голову Шарлот проломили каменюкою?
— Та нічого такого він не знав! — сердито відповів на запитання Еван. — Ті два копи самі повідомили йому всі подробиці. Подивіться нарешті запис, заради бога!
На екрані з’явилися кадри відеозапису славнозвісного допиту. Дені сидить у темній, без вікон кімнаті для допиту, схиливши голову на стіл. Копи забрали його з дому рано-вранці. Лів якраз не було вдома, вона кудись їздила у справах і не почула дзвінка від Меґі.
Здоров’яга поліцейський, детектив Рон Семпсон, щосили гепає кулаком по столу. Дені аж підскакує з переляку, його обличчя розпухло від утоми і сліз.
Його колега Венді Вайт із кучерявим волоссям і похмурою міною жінки, яку востаннє задовольняли років десять тому, промовляє:
— Просто скажи нам, що ти вчинив, і ми все владнаємо. І потім ти зможеш піти додому.
— Я нічого не робив.
— Годі брехати! — горланить Семпсон, у його голосі вчувається втома після кількох годин допиту. Еван відчуває провину, що ніхто — ні він сам, ні Лів, ні адвокат — не змогли бути там, щоб допомогти його синові. Дені виповнилося вісімнадцять за два тижні до нещастя. Формально він був повнолітнім, а тому поліція не була зобов’язана повідомляти його батьків. Однак якби Еван опинився на іншому рейсі й не летів якраз під час допиту або якби Лів просто була вдома, то… Еван змусив себе припинити роздуми, інакше знову почнеться те саме.
Семпсон продовжував удавати із себе поганого поліцейського:
— Ми знайшли твої відбитки на камені.
Брехня.
Тепер черга Венді:
— Просто скажи нам правду, і ми відвеземо тебе додому. Поговоримо з твоїми татком і мамою і все владнаємо. Я впевнена, що ти зробив це ненавмисно.
Дені заперечно похитав головою.
Семпсон:
— Та киньмо його до камери, і все, скільки можна панькатися! Я впевнений, що його співкамерники добре порозважаються з таким красунчиком.
Змучений і заплаканий Дені нарешті видавив із себе:
— Добре.
— Що добре? — перепитала Венді.
— Це я зробив.
— Що зробив? — не вгавав Семпсон. Він підбадьорливо поплескав Дені рукою по плечу.
— Я вдарив її каменем.
— От і добре, — сказала Венді, — як саме ти вдарив її?
— Ну, мабуть, кинув його і поцілив їй у голову.
Відповідь Дені більше нагадувала запитання.
— Тобі ж добре відомо, що такий великий камінь так просто не кинеш, Дені, — зауважив Семпсон, прибираючи руку з плеча Дені. — Все, з мене досить!