Він різко підвівся, відсунув стільця так, що ніжки заскреготіли по лінолеуму підлоги. Щоб нагнати страху, він виразно крутив у руках наручники.
— То що ти зробив із важким каменем? — швидко продовжила Вайт так, ніби намагалася випередити свого напарника.
Дені покрутив головою, пробурмотівши щось незрозуміле.
— Ти вже нам сказав, що ти це зробив, і в нас є доказ. Єдине, що вимагається, — сказати нам, що ти зробив із її головою.
Дені сковтнув:
— Ударив по ній каменем.
— Куди саме ударив? — запитав Семпсон і знову сів.
— У голову.
— Молодець, хлопчику, — промовила Вайт, — у тебе все добре виходить.
— Скільки разів ти ударив її каменем? — продовжував Семпсон.
— Один.
— Годі брехати, Дені, — гаркнув Семпсон, — у нас є докази!
— Просто скажи правду, і ми все владнаємо, — сказала Вайт. — Від одного удару її голова не перетворилася б на таке місиво.
Дені схлипнув.
— Скажи нам правду, і все, — сказала Вайт.
— Двічі.
— Ні, — спохмурнів Семпсон.
— Тричі, — відповів Дені.
— Молодець, Дені, ти все робиш правильно — сказала Вайт. — То чому ти це вчинив? Тому що ви посварилися на вечірці?
Він кивнув, не піднімаючи голови.
— Добре, Дені.
— А потім ти скористався возиком, щоб відвезти її до берега.
Дені опустив голову на стіл.
— Так.
Поліцейські перезирнулися, Семпсон коротко кивнув Венді. Вони отримали те, що хотіли.
Дені підняв голову і поглянув на детективів. Тихо запитав:
— Тепер мені можна піти додому?
***
Еван клацнув пальцем по клавіатурі ноутбука і закрив вікно Нетфлікса. Щоразу, коли він передивлявся це відео, кров шугала йому в скроні, а кулаки мимоволі міцно стискалися. Він пригадав, як плакав Дені, коли він нарешті дістався до поліцейського відділку. Ніщо так не краяло йому серце, як схлипування сина. Дені безтямно озирався і питав, чи можна йому вже їхати додому, хвилювався, що не встигне зробити домашнє завдання на понеділок.
Еван взяв із барної стійки пляшку і налив собі добрячу порцію скотчу. Це теж допомагало, інколи навіть більше, аніж сеанси психотерапії.
У домі було тихо. Лів із Томмі — у Небрасці, провідують батька Лів. Він знову капризує у будинку-інтернаті для осіб похилого віку, от Лів і поїхала переконати керівництво, щоб його звідти не викинули. Меґі ночувала у подружки. Кращого часу вибрати неможливо.
Кухню поступово покривали сутінки; він знову клацнув мишкою, відкрив банківську сторінку зі своїм особистим рахунком. Менше двох тисяч доларів. Від щогодинної перевірки ситуація не зміниться. А через тиждень слід заплатити кредит за житло. Він сам себе зумів обдурити: десятки тисяч пішли на адвокатів і детективів для Дені. І ось настав час розплати. Він навіть подумати боявся, що станеться, коли Лів побачить виписку з рахунка. Або коли дізнається, що його звільнили, адже він все ще вдавав, ніби ходить на роботу.
Еван уявив собі обличчя дружини. Недовіра, що через мить переросте у гнів, а згодом — вимогу перевірити решту їхніх рахунків. Отоді вона дізнається, що на накопичувальному резервному рахунку для оплати навчання Меґі у коледжі залишилося лише 12 332 долари, а цього не вистачить навіть на кімнату в гуртожитку.
Він закрив сайт банку і виставив час автоматичного надсилання електронного повідомлення Лів наступного ранку. У ньому він просив дружину викликати поліцію і потурбуватися про те, щоб Меґі залишалася у Харперів, поки не приберуть його тіло. А ще зазначав, де в комп’ютері знайти його листи для кожного з дітей. Він також написав їй, де шукати документи щодо його страхування життя, яке мали виплатити навіть у разі самогубства — він перевірив. Цілих десять мільйонів.
Він подумав про засторогу лікарки Силверстайн: лікарські засоби здатні ввести в оману пацієнта, переконати його, що існує лише один-єдиний вихід.
Але у нього ніякої омани не виникало. Спершу йому ніби хтось шептав на вухо. Голос розуму, що лунав десь у підсвідомості, підтверджуючи його останній страх: «Без тебе їм буде краще». Він робив це заради них. Щоб врятувати їх від фінансового краху. Звільнити їх від проживання зі злиднем. Ось що нашіптував йому голос. Але глибоко в душі він знав, що це зовсім не заради них.
Це для нього самого.
Щоб покласти край відчаю.
Він закинув до рота першу жменю ліків, запив скотчем. Пігулки не ковталися, доводилося стримувати нудоту. Він налив ще чарку і швидко проковтнув, чекаючи, коли почнуть діяти.
Еван не вірив у Бога. Але йому подобалася думка про впорядкованість релігії, насамперед через наявність у ній порядку. Як бухгалтер-аудитор, він дуже цінував організованість і порядок. І його притягували ритуали і традиції релігії, її правила, спрямовані на те, щоб покращити людську натуру. Повернувшись до Небраски, Лів наполягла на тому, щоб вони щонеділі відвідували церкву. Віра допомогла їй, десятирічній дівчинці, вистояти, коли померла її мати. А коли Дені посадили, вони перебралися до Напервілла, штат Іллінойс, у Евана не вистачало на віру терпіння. Та все ж, чекаючи, поки подіють медикаменти, він промовив про себе: «Господи, прости мене. І попіклуйся про них».