Реджі похитав головою, ніби розчарований його діями. Не підводячи очей від дошки, запитав:
— Напевно, оце тільки зараз із вечірки?
— Угу, з Ґоддарду3. — Мет кивнув у напрямку Ґоддард-Холлу, чия коричнева цегляна башта визирала над верхівками дерев.
— З Ґоддарду? Бігав знайомитися зі свіжими дівчатками? — хрипло реготнув Реджі. Він знав про університет більше за деяких аспірантів. Можливо, річ у тому, що він сам там колись навчався.
Дивно, адже зазвичай люди охоче довіряються Метові, розповідаючи йому про своє життя, свої таємниці, проблеми. Напевно, це пояснюється його привітним, відкритим виразом обличчя. А може, через те, що йому більше подобалося слухати, спостерігати, аніж говорити. А Реджі точно вмів розповідати! Та попри його невпинне базікання, він ні разу не обмовився про своє життя до парку. Мет усе намагався відшукати якісь натяки на його минуле. Реджі носив зелену кепку кольору хакі; можливо, він колись служив. Його руки й нігті завжди мали бездоганний вигляд; можливо, його минуле було пов’язане з медициною. Його вулична говірка часом лунала невимушено, а часом — штучно. Можливо, він приховував свою особистість, був у бігах, як небезпечний злочинець. Чи, може, він — простий чоловік, який пережив тяжкі часи, любив грати в шахи і не відчував потреби виправдовуватися через своє життя перед набридливим жовторотим студентиком.
— Це ж треба! Цілу ніч зі студентками! — знову захихотів Реджі. — А що скаже про це твоя рудоволоса красуня?
Слушне запитання. Але річ у тому, що рудоволоса красуня покинула Мета якраз учора. Через це він так і напився у «Синьому мороці». Через це й поперся потім на вечірку до Ґоддарду, а потім розважався нагорі з Діною (чи з Даною?). Через це й опинився о сьомій ранку в парку з важкою з похмілля головою і без можливості потрапити до свого гуртожитку, адже перепустка, ключі від кімнати й мобільний залишилися в кишені його невідомо де покинутої куртки.
Реджі пересунув свою туру на g8 і задоволено блиснув жовтими зубами:
— Починаю дивуватися, як це тебе допустили до навчання у такому поважному закладі.
Із цими словами він виразно зиркнув на будівлю приймальної комісії, над якою майорів фіолетовий прапор Нью-Йоркського університету.
— О, тепер ти говориш як мій батько, — буркнув Мет, переставляючи свою туру на е1. — Шах!
Він запитально поглянув на Реджі.
Той пересунув короля на d8, але запізно.
Ферзь на g3. Шах і мат були неминучими.
— Отакої… — здивувався Реджі. Потім гукнув іншому гравцеві, який грав за одним із сусідніх столиків. — Ти тільки поглянь, Іліє! Афлек у мене виграв!
Реджі завжди кликав Мета «Бен Афлек», що було його особистим зневажливим прізвиськом для всіх білошкірих молодиків.
— Бійся тихого, — урочисто продекламував голосом священника Реджі цитату з невідомого Мету джерела, — поки інші говорять, він спостерігає. Поки інші діють, він планує. А коли вони нарешті зупиняються, він завдає удару4.
Реджі кинув на стіл пошарпану купюру.
— Не потрібні мені твої гроші. — Мет підвівся і потягнувся.
— Так уже й не потрібні! — хмикнув Реджі і посунув банкноту ближче до Мета. — Ти ж у нас студент-кіношник, вони тобі ой як треба!
І реготнув задоволено.
Мет неохоче підхопив купюру. Поглянув на чорні хмари, що насувалися на місто. Він любив запах близького дощу.
— Дозволь мені принаймні пригостити тебе сніданком у нашій їдальні. У мене там ще залишилося кілька купонів.
— Краще ні, — відповів Реджі. — Вони вже минулого разу поглядали на мене скоса…
Реджі мав рацію. У лібералізму багатих були свої межі, як Мет уже зміг пересвідчитися на власній шкурі під час навчання у привілейованому Нью-Йоркському університеті. Більшість однокурсників вважали його диваком, аполітичним вихідцем із Середнього Заходу.
— Плювати мені на них, — заявив Мет і махнув рукою Реджі, запрошуючи йти слідом, і тут почув за спиною чийсь знайомий голос.
— Ось ти де! А я тебе скрізь шукаю!
Мет озирнувся і побачив помічника коменданта свого гуртожитку. Чого б це йому приспічило шукати Мета? Адже зазвичай Філіп з’являвся лише тоді, коли вмикали занадто гучно музику або якщо в коридорах пахло «травою».
— У нас у гуртожитку федеральні агенти, — занепокоєно промовив Філіп, — хочуть поговорити з тобою.
— Агенти?!
— Так, ФБР, явилися о сьомій ранку. Кажуть, що ти не відповідаєш по мобільному.
— Чого їм треба? — запитав Мет.
Напевно, знову стосовного старшого брата. Після тієї чортової телепрограми тільки й розмов що про Дені.
— Не знаю. Але якщо ти займаєшся чимось незаконним у нашому гуртожитку, то я…
— Заспокойся, нічим таким я не займаюся. — Мет замовк, щоб перевести подих. — Дякую, що сказав. Зараз піду послухаю, що їм треба.
Філіп важко зітхнув і поплівся геть.
— У тебе якісь проблеми? — запитав Реджі.
— Гадаю, краще піти дізнатися. Перенесемо сніданок на наступний раз?
Реджі кивнув.
— Будь обережним, Афлеку. Коли федеральні агенти стукають у твої двері о шостій ранку, нічого доброго з цього не вийде.