— Авжеж. Я спробував передзвонити, але ніхто не відповів. — Він передав їй смартфон.
Вона взяла, все ще уважно дивлячись на батька.
— Дзвінок був із Мексики.
Меґі перевірила журнал реєстрації викликів. Виходило, що дзвонили з Тулума, із закладу під назвою «Молоко Бар».
— Існують відповідні програми, за допомогою яких можна генерувати фальшиві ID-коди, — сказала Меґі, — це могли бути якісь зловмисники.
— Або й ні, — відповів батько.
Меґі набрала у рядку пошуку назву міста. Інтернет підказав, що Тулум — «стильне місце відпочинку на східному узбережжі Мексики з чудовими пляжами, історичними пам’ятками, набагато крутіший, ніж мегакурорти Канкуна та Рів’єри- Мая, і не такий гамірний, як вони».
Батько заглянув через плече Меґі й побачив рекламну фотографію курорту: вродлива молода жінка на пляжі каталася на гойдалці з вирізьбленого дерева, чисто-білий пісок у неї під ногами, а за спиною — яскраво-блакитний океан.
Меґі набрала в Ґуґлі «Молоко Бар». То був нічний клуб, на зображеннях дівчата-бармени у блискучому вбранні пригощали алкогольними напоями і, як на перший погляд, розважалися.
Вона знову поглянула на батька. І тут йому сяйнула думка:
— А що, коли ми наступного тижня на весняні канікули поїдемо у подорож? — запитав він.
Меґі запитливо схилила голову набік:
— Це куди? Отуди? — Вона тицьнула пальцем на екран.
Він повільно кивнув, очі загорілися.
— Я думала, що цього року ми не можемо собі такого дозволити… через гроші…
— Дозволь мені про все подбати.
— Але мама ще у…
— Вони повернуться з Небраски у неділю. А ми можемо вирушити наступного дня.
— Не думаю, що мамі це сподобається…
— Із мамою я все владнаю.
Він діяв інстинктивно. Ні, ним керувала манія, безумство. Можливо, у нього стався струс мозку. Але в Меґі не вистачило рішучості йому протистояти того вечора. Все одно завтра вранці він передумає.
— Ходімо спати, — сказав він, — завтра у нас буде купа клопотів із плануванням та збиранням багажу.
Вона поривалася розповісти йому про те, що трапилося. Про те, що вона йому збрехала і тепер їй дуже шкода. Що вона дуже перелякалася. Про те, що вона зробила так, як він її навчав, і що завдяки цьому врятувалася. Але замість цього вона його поцілувала у щоку і сказала:
— На добраніч, татку!
***
Меґі сиділа на ліжку в нічній сорочці, обхопивши коліна руками, і прокручувала подумки події вечірки. Від вигляду синців на зап’ястях серце билося як шалене. Вона почувалася такою дурепою! Через те що повірила, буцім Ерік справді цікавиться нею. Через те що повірила, ніби він добропорядний хлопець, як її брати. Намагалася стримати сльози, але вони все одно котилися градом. Якби їй не вдалося приспати його увагу, він би… Вона навіть думати про це не хотіла. Хотіла стерти з пам’яті події минулого вечора. Нехай би цей божевільний рік якомога швидше скінчився і вона пішла б навчатися до коледжу, де почалося б нове життя. Там, де її б цінували за розум та здібності, а не за чепурне личко чи вміння кидати м’яч. Там, де у ній не вбачали б тільки сестру Дені Пайна.
Їй захотілося, щоб поруч була мама. Звичайно, Меґі могла їй зателефонувати. Але не хотіла її турбувати і лякати серед ночі, коли вона зараз в іншому місці. У мами й так там купа клопотів із дідусем. І нічого її виривати звідти, аби терміново поверталася до цього місця, де її усі ненавидять.
Їй знову згадався Ерік, хоча вона й намагалася зосередитися на справі Дені. Вдавала, що її цікавить відео. Вона взяла ноутбук, що лежав у ногах ліжка. Хотіла перевірити, чи є нові коментарі про відео. От що Пайнам вдавалося добре, так це завдяки справі Дені не зважати на власні проблеми сьогодення. Її серце стріпнулося від хвилювання. На сторінці вона побачила кілька десятків коментарів та потенційних підказок. І тут вона прочитала:
Хвойда!
Щоб ти здохла!
Ніхто не запрошує слабаків на вечірку.
Твій брат — убивця, а ти — сука.
Лахудра!!!
Вона схлипнула. Це, мабуть, Ерік або хтось із його друзів. Але до чого тут «щоб ти здохла»? Тому що вона його відштовхнула? Чи це просто спроба заткнути їй рота, щоб вона нікому не розповідала про те, що сталося у пральні? Меґі відклала убік ноутбук. Закрила обличчя руками і заридала; плакала, аж поки не заснула.
Розділ 15. Мет Пайн
Службовець із консульства, який повинен був зустріти Мета в аеропорту, так і не з’явився. Мет скинув агентці Келлер повідомлення і рушив до залу для отримання багажу, де вже товклося чимало людей, що нетерпляче очікували на свої валізи. Потім підійшов до віконця оренди автомобілів, але виявилося, що вільних машин немає. Службовець агенції з оренди повідомив йому, що до Тулума їхати кілька годин, а таксі та автобуси — прямо біля центрального виходу з аеропорту.