— Звичайно. Коли треба…
— Негайно, — відповів Стен таким тоном, ніби ліпше б утопився, аніж поїхав до високого керівництва.
— Сьогодні? — перепитала Келлер, і їй усе похололо всередині. Кому кортить їхати до Вашингтона в компанії боса, щоб тебе там розпікало на всі лади вище начальство? До того ж доведеться провести більше часу далеко від Боба й близнят. — Щось трапилося?
— Ви ж знаєте, як то зазвичай буває. До службовців у провінції нікому немає діла, аж поки не зателефонує якийсь журналюга і не поцікавиться, як ідуть справи з тим чи іншим розслідуванням.
— Це щодо справи Пайнів?
— Здається, що так. Я убив би Фішера за те, що втягнув нас. — Фішером звали вашингтонського боса Стена, який відповідав за координацію роботи місцевих агентів ФБР усього східного узбережжя, несамовито вислужувався перед своїм керівництвом і через це втягнув їх у справу Пайнів. — Підготуйтеся до того, що вам, можливо, доведеться коротко проінформувати заступника голови управління щодо розслідування. І стосовно справи з «Марконі» — теж.
— Добре. Коли нам виїжджати?
— Десять хвилин тому. Полетимо приватним рейсом. Виліт о чотирнадцятій нуль-нуль.
Стен завжди висловлювався з армійською точністю, а тому Келлер подумки переклала на звичне їй «о другій по півдні». Поглянула на ручний годинник. У неї лише година на підготовку і збори. Часу на повернення додому не залишалося, але вона завжди тримала на роботі дорожню сумку з необхідним. Вона часом подорожувала у робочих справах, але ще ніколи — приватним літаком ФБР. Хтось у Вашингтоні ставився до справи Пайнів серйозно.
І це навіть без доказів насильницької смерті решти родини.
***
За кілька хвилин до другої Келлер підіймалася вузькими східцями «Гольфстріма». Намагалася приховати власне збентеження, викликане хвилюванням через перший у своєму житті політ приватним реактивним літаком. Повсякденна робота у ФБР нічим не нагадувала оте, що показують по телевізору, як у фільмах «Criminal Minds» або «CSI», де агенти знай собі гасають туди-сюди на літаках, полюючи на кілерів. У відділі з розслідувань фінансових злочинів вона зазвичай пріла над паперами, аналізувала дані, писала звіти, час від часу зустрічалася з представниками фінансових установ, щоб отримати з їхніх загребущих рук виписки з банківських рахунків. Вона оглянула малесенький салон. Якщо чесно, той не справдив її очікувань. Звісно, краще летіти приватним, аніж звичайним, рейсом. Ніякого тобі тривалого очікування у черзі, ніяких середніх місць. У неї було окреме місце з робочим столиком. Але ніякого тобі люксу. Літак чимось нагадував старенький міжміській автобус для тривалих подорожей: пошарпаний декор, затерте пластикове покриття. Стюардесою виявилася пишнотіла жіночка у дешевій формі з поліестеру.
Стен усівся на своє місце, на зручній відстані від кабіни. Він був у строгому костюмі, коротке волосся ретельно зачесане, сучасні окуляри без оправи. Якщо не знати про його службу у ФБР, його запросто можна було прийняти за директора якоїсь компанії або німецького банкіра.
Стена й Келлер важко було назвати друзями. Як на Келлер, ішлося про щось значно краще. Для неї він був керівником, який цінував за результати роботи, а не за особисті якості. Не мав упередженого ставлення, не мав улюбленців і не покривав промахів. Говорив прямо і не тримав каменя за пазухою. Якщо помічав помилки, так і казав. Але на нього завжди можна було покластися у скруті. Його єдиним недоліком, якщо це можна так назвати, був страх перед Фішером та головним управлінням. Навіть не страх. Правильніше було б назвати це самозахистом. За той час, що Келлер пропрацювала у ФБР, вона не мала сумніву: бюрократи з Вашингтона не вагаючись кинуть тебе під колеса автобуса, якщо це у їхніх інтересах. Не лише кинуть, а ще й переїдуть, а потім здадуть назад і переїдуть ще раз, аби упевнитися, що справу виконано як слід. А тому від їхніх дзвінків треба було підскакувати і мчати щодуху, щоб продемонструвати отим вискочкам належну, з їхнього погляду, повагу.
Як тільки літак злетів, Келлер коротко виклала Стенові усе, що дізналася про смерть Пайнів. Здавалося, його дивував гамір навколо цієї справи.
— Ви не бачили серіалу? — запитала Келлер.
Той заперечно хитнув головою. Нічого дивного. Вона підозрювала, що Стен належав до тієї когорти людей, у яких взагалі не було вдома телевізора.
— Я читав статтю у «Таймсі» вранці, — промовив він. — Заступник голови сказав, що президент зацікавився, тому що його донька неймовірно захопилася цією справою.