Келлер уважно поглянула на свого боса, намагаючись второпати, чи той не жартує. У Стена було доволі химерне почуття гумору.
— Від хлопця нічого не чути? — запитав Стен.
— Надіслав повідомлення, що службовець консульства, який мав зустріти його в аеропорту, так і не з’явився, а тому він вирішив добиратися до поліції самотужки.
— От нероби кляті! Нам потрібні їхні тіла. Ця справа і так у центрі загальної уваги, а якщо за результатами розтину тіл ще виявиться, що їх убили…
— Мені лише раз зателефонував службовець консульства, якому довірили цю справу. Він називав мене «любонько» і заявив, що я нічого не тямлю в тому, як у них там вирішують такі справи і що він сам про все подбає. Я надіслала йому повідомлення і запитала, що за чортівня там відбувається.
Стен кивнув:
— Кляті бюрократи! І цей теж із їхньої гвардії. Сподіваймося, що хлопчина якось управиться. Якщо місцева влада спробує чинити йому перепони, я зателефоную до посольства і запитаю, чи наші люди в Мехіко не в змозі йому допомогти.
Через годину Келлер уже сиділа у таксі поряд зі своїм босом і поглядала у вікно. На відміну від похмурого Манхеттена, у Вашингтоні стояла чудова весняна погода, мармурові адміністративні та урядові будівлі сяяли на сонці, а пам’ятник Вашингтону гордо здіймався у яскраво-блакитне небо. Таксист нарікав на жвавий дорожній рух і пояснив, що вони приїхали якраз у розпал сезону цвітіння сакури.
— Я ніколи не розумів усього оцього гармидеру через якісь там рожеві квіточки! — додав він, раз у раз тиснучи на клаксон, поки вони з равликовою швидкістю просувалися вздовж Дванадцятої вулиці.
Келлер подумала про свою сім’ю. Треба якось усім разом сісти на потяг і приїхати до Вашингтона. Нехай діти побувають у музеях, погуляють по Національній алеї, поїдять морозива, покатаються на каруселях. Оце й усе, що Келлер знала чи хотіла знати про Вашингтон.
Нарешті вони доїхали до штаб-квартири ФБР, похмурої будівлі, що знавала кращі часи. Розмови про те, щоб перевести ФБР до нового будинку, велися вже давно, але політики (хто ж іще?!) завжди ставали на заваді. Таксист висадив їх на Дев’ятій вулиці, Келлер з ним розплатилася. Таким було правило у ФБР: за таксі має платити молодший з агентів, незалежно від його чи її чину. Вона уявила собі Стена у ролі федерала, який супроводжує свого керівника Фішера з так само зачепленим самолюбством.
Згодом їм довелося пройти через кілька рівнів безпеки — перевірка паспорта, тамбури-шлюзи, перевірка робочих посвідчень, — перш ніж опинитися у приймальні заступника голови ДеМартіні. Через деякий час до них вийшов кругловидий службовець, коротко кивнув Стенові й Келлер і сказав:
— Ходімо зі мною.
Вони ледве за ним встигали. Заступник голови був високим чолов’ягою, під два метри, що автоматично пересувало його на вищий щабель у обтяжених тестостероном федеральних органах правопорядку.
— Через сім хвилин у мене брифінг у голови щодо загиблої родини. Що нам відомо?
Стен розпочав, його звіт був точним, як швейцарський годинник.
— Молодші діти були на весняних канікулах. Квитки купили в останню мить, практично за день до від’їзду. Схоже, померли вони на третій день. У середу. Бо з того дня уся їхня активність у соціальних мережах завмерла. Вони не з’явилися на зворотний рейс через кілька днів. Їх знайшла прибиральниця фірми-власниці, яка прийшла прибрати перед прибуттям нових гостей. Мексиканці вважають, що стався нещасний випадок.
ДеМартіні похитав головою:
— У вашому емейлі ішлося щось про підміну?
Келлер намагалася вирівняти дихання після швидкої ходи. Виклала інформацію коротко і ясно, так само, як Стен. Тільки факти, пані.
— За вихідними звітами, причиною смерті був витік газу. Але місцеві органи влади не виявляють анінайменшої готовності до співпраці. Нам і досі не видали тіла, але ми уважно вивчили фото місця подій і прийшли до висновку, що його інсценовано.
ДеМартіні завмер, примружився, чекаючи, коли Келлер пояснить свою думку.
Келлер розповіла йому про візит Адлерів, про фотографію матері з перевернутою догори книжкою, про синці на зап’ястях у дівчинки, сліди крові батька.
— А чому ми не пошлемо туди наших судових експертів? Або не заберемо тіла? — промовив ДеМартіні. Звісно, його запитання мало риторичний характер, але його тон безумовно свідчив про те, що йому не до вподоби, що якісь там кіношники обійшли Федеральне бюро розслідувань.