— Через місцеві органи влади. Вони не співпрацюватимуть із нашими представниками і відмовляються видавати тіла без запиту від родичів. Ми відправили туди сьогодні єдиного сина, що залишився живим.
— Невже наші люди з Держдепартаменту не могли розібратися з усім цим лайном?!
— Я не певна, що вони взагалі намагалися це зробити, — відповіла Келлер.
Стен стривожено зиркнув на неї; краще б вона цього не говорила.
— Хай їм чорт! — вилаявся ДеМартіні. Виловив із кишені мобільний, потицяв по клавішах.
— Дайте мені Браяна Кука з Держдепартаменту, — гаркнув він у телефон. — Я знаю, скажіть йому, що це дуже важливо.
Зачекав хвилину.
— ФБР, що у вас там робиться?!
Заступник голови знову рушив по коридору, і Келлер зі Стеном поспішили слідом:
— Послухайте, я зараз пришлю до вас двох агентів, яким потрібна ваша допомога. Зробите? Так, протягом години.
Послухав хвилинку, реготнув у відповідь на якийсь дотеп і додав:
— За мною боржок. Може, поганяємо м’ячі в Чеві за нагоди? Я скажу Надін, щоб вписала до графіка зустріч у гольф-клубі. — ДеМартіні поклав мобільний у кишеню, знову зупинився, цього разу вже перед дверима приймальні голови. — Фішер щось згадував про зв’язок батька з однією зі справ, яка у нас в роботі?
— Батько працював на компанію «Марконі». Його звільнили за кілька тижнів до подорожі в Мексику, — сказав Стен.
ДеМартіні труснув головою, намагаючись уторопати.
— Ми пасемо «Марконі» вже два роки. Відмивання грошей і все таке. Компанія проходить через банк картелю «Сіналоа».
— То ви у них іще не були?
Келлер хотіла було відповісти, попередити, що поява поліції в «Марконі» зведе нанівець два роки їхніх зусиль, але Стен її випередив:
— Завтра вранці сходимо, щонайперше.
— Тримайте мене в курсі. Адміністрація, — ДеМартіні тяжко зітхнув на цьому слові, — дуже цікавиться цією справою. І я не хочу отримувати новин про неї з газет.
— Зрозуміло, — кивнув Стен.
— Кук із Держдепартаменту допоможе вам з усім, що стосується Мексики. Ідіть до нього на С-стріт. І надішліть мені звіт, як тільки побуваєте в «Марконі» і витрусите з них усе.
Стен та Келлер кивнули, а ДеМартіні повернувся і штовхнув масивні темні двері, що вели до розкішного кабінету голови ФБР, навіть не кинувши їм «до побачення» на прощання.
Келлер поглянула на Стена:
— Три тисячі кілометрів для шестихвилинної розмови.
— А ви хотіли засідання на дві години? — відповів Стен.
Вони сіли у ліфт і спустилися на перший поверх.
— Ви мене здивували щодо «Марконі», — сказала Келлер. — Я маю на увазі, що ми до таких дій не готувалися і це могло б викликати певні небажані наслідки. Адже як тільки вони здогадаються, що ми їх пасемо, то негайно почнуть знищувати документи. І вся наша попередня робота піде нанівець. У нас немає ані найменших підстав уважати, що смерть Пайнів якось пов’язана з «Марконі» або картелем.
Стен поглянув на Келлер своїм звичайним красномовним поглядом, у якому читалося: «Ви ж бо не хочете засмутити доньку президента, правда?»
Розділ 18. Мет Пайн
Мет підійшов до вікна пропускного пункту невеликого одноповерхового відділку поліції. Будівля зовні та всередині відзначалася таким самим затишком, як і в’язниця Дені у передмісті Нью-Йорка: облуплений фасад, низька стеля, затерте килимове покриття.
— Добрий день, — привітався Мет із жінкою за віконцем.
Та цупким поглядом блискавично просканувала відвідувача з голови до ніг. Жінка була середнього віку, з окулярами на носі.
— Мені треба зустрітися із сеньйором Ґетьєресом, — промовив Мет, підглянувши до отриманого від Келлер папірця, де зазначалося прізвище слідчого.
Жінка щось швидко заторохтіла у відповідь іспанською. Мет не зрозумів ані слова, але йому здалося, що вона свариться на нього.
— Я — Мет Пайн, — сказав він якомога повільніше та голосніше, ніби це могло якось йому допомогти.
Показав жінці свій паспорт, і та якось дивно подивилася на нього. Тоді Мет вийняв із заплічника газету, що Келлер дала йому. Поклав на стійку перед віконцем і вказав на фото:
— Це моя сім’я.
Жінка зиркнула на газету, потім перевела погляд на нього, дивлячись поверх окулярів. І знову щось заторохтіла іспанською. За інших обставин це могло здатися Метові дуже кумедним. Як-от сцена у фільмі «Труднощі перекладу».
Мет промовив у відповідь єдину фразу, яку пам’ятав зі шкільного курсу іспанської мови: