Мет якраз проглядав черговий сайт, коли його пошуки перервала якась дівчина.
— Привіт, — обізвалася вона до нього, всідаючись на стілець поряд.
Вродлива брюнетка, з виразним поглядом, високими вилицями і блискучим волоссям, у легенькому топі та джинсових шортах.
— Привіт, — відповів Мет, поглянувши у бік гамірливих американок, адже вирішив про себе, що вона, напевно, з їхньої компанії, але тих уже не було.
— Вибачте, можна я посиджу з вами? — Перш ніж Мет устиг щось відповісти, дівчина пояснила: — Оті двоє молодиків у мене за спиною. Не хочу, щоб вони знали, що я тут сама.
Мет зиркнув на двох позаду неї. Там з кухлями пива сиділи двоє вкритих татуюваннями здоровил.
— Клянуся, я не сталкер, — промовила дівчина. Коли її гарні, повні губи розпливлися в усмішці, обличчя ніби освітилося.
— Так, звичайно. Вони до вас чіплялися?
Дівчина кивнула і рухом голови прибрала пасмо волосся з обличчя.
— Як тільки вони підуть, я дам вам спокій. Обіцяю.
Він промовчав, але в душі відчував, що йому вкрай потрібна компанія на вечір. День видався довгий і сумний.
— До речі, я — Генк, — сказала незнайомка.
— Генк, — повторив Мет.
— Просто мій батько мріяв про сина, — пояснила вона звичним тоном, як то роблять усі, кому батьки дали химерне ім’я. У її мові вчувався особливий акцент. Не південний, швидше характерний для жителів сільської місцевості середньозахідних штатів. Це нагадало Метові вимову його подруги Кали у той час, коли вони вперше зустрілися, — ще до того, як вона навчилася його приховувати.
Генк раптом голосно засміялася, потягнулася до нього і накрила його руку своєю.
— Вибач, — шепнула, — це на той випадок, якщо вони за нами спостерігають.
Підійшла офіціантка, принесла Метові пиво й тако. Мет запитав у Генк, чим її пригостити, але дівчина попросила лише склянку води.
— Ти не схожа на тих, що задовольняються водою, — зауважив Мет.
— Я з Оклахоми, якось подужаю, — пожартувала вона у відповідь.
— Я помітив, що ти з Середнього Заходу. Сам звідти. Я раніше жив у Небрасці.
— Виходить, ти — кукурудзник? Тоді мені, мабуть, краще вже було замутити з тими придурками, — промовила вона, усміхнувшись. — А де саме у Небрасці?
— Я вже давно звідти перебрався.
— То де ти мешкаєш тепер?
— У Нью-Йорку, навчаюся в університеті. Але моя домівка — неподалік від Чикаго.
Мет замовк, утупившись поглядом у стіл. Чи справді Напервілл слід вважати зараз його домівкою? Що у нього там залишалося? Коли він нарешті підвів очі, помітив, що Генк уважно до нього приглядається.
— Отже, ти чекаєш на когось? На друзів? — запитала вона.
Мет заперечно похитав головою:
— Ні, я сам.
Вона зачудовано схилила голову набік і якось дивно глянула на нього, але нічого не спитала.
— А ти? Ти теж сама? — поцікавився Мет, мимоволі зиркнувши у бік двох молодиків, які до цього їй набридали.
Дівчина почервоніла:
— Мене запросили сюди на передвесільний дівичник, — тут вона перейшла на шепіт, — але я терпіти не можу наречену та її подруг.
— Он як! — Нарешті якась ясність.
— Це наречена мого брата, — пояснила вона.
— Зрозуміло, — кивнув Мет.
— Чого лише не зробиш для своєї родини, правда?
Мет сьорбнув пива, відчувши, як защеміло в грудях.
— То всі — її подруги, п’яні й нудні, — продовжувала дівчина, — от я і відстала від них непомітно, коли вони вирішили податися до наступного місця, де випити. Але мій брат із нею такий щасливий, а тому що мені робити?
— Ох уже ця вічна гонитва за щастям! — промовив Мет.
Він уже навіть не міг пригадати, коли сам востаннє до нього прагнув. Навіть раніше він не почувався пригніченим чи сумним. Попри всі сварки й непорозуміння він знав, що рідні його люблять. У нього були друзі, яких він любив і які любили його. Як не крути, а його життя можна було вважати вдалим. Та глибоко в душі завжди залишалося оце приховане відчуття болю, що поселилося там з Нульового року.
— У коледжі я відвідував курси зі щастя, — сказав він.
Генк аж рота роззявила від здивування:
— Зачекай, ти хочеш сказати, що у твоєму коледжі, де навчання коштувало, напевно, більше, аніж хата в Аркомі, проводили уроки зі щастя? — Вона промовила це таким тоном, ніби ішлося про справжню нісенітницю.
Мет і собі посміхнувся, уявивши, як кумедно виглядає.
— Курс називався «Наука щастя», і навчали там не стільки того, як бути щасливим, скільки досягнення ментальної рівноваги. Та все одно кілька вправ, що допомагають почуватися щасливим, нам повідомили.