— Ласкаво просимо додому, — шепнула вона про себе.
Розділ 21
Лів скерувала орендовану автівку на під’їзну доріжку і спохмурніла від побаченого. Будинок, її домівка з дитинства, мав жалюгідний вигляд. Живу огорожу треба було терміново підстригти. Віконниці перекосилися, фарба облупилася.
Сінді зустріла їх на порозі. На ній теж було помітно сліди занедбаності. Пофарбоване волосся відросло, у ньому пробивалося кілька сантиметрів незафарбованої сивини. Одягнена жінка була у поліестерові штани та розтягнуту кофтину.
Старша сестра Лів ніколи особливо не слідкувала за своєю зовнішністю. У юності багато хто дивувався, дізнавшись, що вони рідні сестри. Під час навчання у вищій школі Лів вважалася красунею міста і тричі перемагала у сексистському конкурсі краси, який проводили щоліта. Вона успадкувала від матері витончені, аристократичні риси. А от Сінді була татовою донькою. Масивний скелет. Широке обличчя й ніс.
— Невже це Томмі? Аж не віриться! — промовила Сінді своїм характерним хриплуватим голосом. — Коли я бачила тебе востаннє, ти був іще немовлям.
Останні слова призначалися швидше для Лів, аніж для Томмі.
— Це я, — серйозно відповів Томмі.
— Ну, тоді заходь та обійми тітоньку.
Томмі повагався, врешті переступив через поріг і несміло її обійняв.
— Вибач, що запізнилися, — сказала Лів, — спершу рейс затримався, а потім…
— Години відвідин ось-ось вичерпаються, — обірвала її Сінді, — отже, нам краще поспішати, якщо ти хочеш побачитися з ним сьогодні.
Вони всілися в орендовану Лів автівку, оскільки в машині Сінді місця для пасажирів не було. Сестра побачила здоровенний лоток з карамельками, затиснутий між сидіннями, хотіла було щось запитати, але промовчала. Через кілька хвилин вони вже їхали трасою у напрямку будинку-інтернату для осіб похилого віку. Обабіч дороги розкинулися широкі поля, а вздовж неї тягнулася лінія електропередач, на проводах якої повсідалися пташки.
— Вони сказали, що дають нам тиждень на те, щоб ми підшукали для нього місце деінде, — ніби ненароком промовила Сінді.
— А то що? — відповіла Лів. — Вони викинуть на вулицю старого чоловіка з Альцгеймером?!
— Ні, просто приставлять до нього особисту доглядальницю за скаженою ціною, переселять до найдорожчої кімнати і доїтимуть нас доти, доки ми самі його не заберемо.
— А в інших місцях ти запитувала?
Сінді кивнула:
— У більшості з них не хочуть брати з інших закладів, особливо тих, хто завдає клопоту. І там дорогувато.
— Наскільки дорогувато?
— Вчетверо дорожче, аніж ми платимо зараз.
Лів гірко реготнула. Їм ледве вдавалося платити за «Сутінкові луги».
— Ми не в змозі витрачати більше грошей. Якщо Меґі вступить до коледжу, у нас ледве залишатиметься на оплату житлового кредиту.
Вона подумала, що справа ще гірша, аніж їй гадалося. Після останньої сварки вона передала оплату усіх рахунків Евану. Донині вона перебувала у стані блаженного незнання. І ось тепер пробив час розплати, вона знала.
Сінді мовчки дивилася вперед, у далечінь безмежних рівнин.
Лів не хотілося заводити про це мову, але виходу не було.
— А що з будинком? Ти не думала про те, щоб продати його?
— І куди мені потім іти? — сердито запитала Сінді.
— Не знаю. Він завеликий для тебе. Можливо, ти змогла б…
— Що? Винайняти собі кімнату над «Водопровідниками»?
— Звісно, що ні!
З іншого боку, Сінді запросто б ужилася серед крутих на вдачу мешканців дешевих орендованих кімнат, розташованих над єдиним у місті баром. Перш ніж стати поштаркою, Сінді працювала на «Адейр Ірігейшен», так само як і їхній батько. Робота пліч-о-пліч з вантажниками аж ніяк не сприяла пом’якшенню її характеру.
Лів себе картала подумки: от чому вона поводиться так грубо? Адже її сестра — як ті карамельки від Паркерів: під твердою оболонкою ховається ніжна душа. Але перш ніж до неї доберешся, доводиться смоктати кислуватий верхній шар.
Сінді промовила:
— Я розумію, що це місто обійшлося із твоєю родиною недобре, але тут моє життя.
Сінді вперто продовжувала мешкати в Адейрі. Більшість його жителів не перенесли на неї своє негативне ставлення до Пайнів — можливо, через страх, що та почне викидати їхню пошту.
Мовчання в салоні заповнювалося хіба що шелестінням шин об дорогу.
— Є хоча б найменша надія, що нам вдасться умовити їх залишити його в себе? — запитала нарешті Лів.