Чоловік зупинився, щось промовив, але Мет не розчув слів. Потім зробив таке, від чого у Мета похололо в грудях. Рушив якраз у напрямку місця, де сховався Мет.
Інстинкти побороли здоровий глузд, а тому Мет не втримався і кинувся навтьоки. Він продирався через чагарники, гілки лупцювали його по обличчю, колючки впивалися в тіло під тонкою сорочкою. Йому в спину било яскраве світло від потужного ліхтарика, відкидаючи позаду темну тінь. Мет перескочив через повалене дерево, різко рвонув праворуч, потім ліворуч, знову праворуч, намагаючись вирватися зі світлового поля.
Нарешті, коли світло ліхтаря на мить зникло, Мет упав на землю і закотився під густі кущі. Він рачки пробирався глибше у чагарники, не оглядаючись. Повз і повз, легені пекло, наче смоли напився. Коли навколо запанувала непроглядна темрява і більше нічого, він зупинився під великим деревом, щоб віддихатися. Стояв непорушно, важко ковтаючи вологе нічне повітря. Серце калатало так скажено, ніби то чужий інопланетянин видирався назовні з грудей.
Він подумав, що йому вдалося відірватися від невідомих переслідувачів, аж тут у лісі стало якось неприродно тихо. Прожектор ліхтаря знову пробив темряву. Він продирався через морок ночі, як у трилерах про втікачів із в’язниці, вперед-назад, ретельно прочісуючи територію навколо. Ось уже зовсім поряд, і Мет завмер, боячись навіть дихнути. Нарешті рушив далі. Знову темрява навколо, тільки кров стугонить у скронях.
Мет поволі підвівся на слабких ногах, обіперся спиною об стовбур дерева. Прислухався до кроків чоловіка, що віддалялися. Треба покликати на допомогу, але кого? Хтозна, чи в Мексиці є 911? І що далі? Він гадки не мав, де перебуває. Навіть якщо його місцеперебування визначать за сигналом мобільного, буде вже пізно. Але спробувати можна. Він обережно вийняв телефон із кишені. Вимкнений. Звісно вимкнений. Він пригадав, як Генк тицьнула мобільний йому в руку. Хто вона? Що їм усім від нього потрібно? Існує купа значно простіших способів обікрасти туристів. І можна обрати набагато поживнішу жертву, аніж бідний студент із прошитим айфоном та кількома сотнями баксів у кишені. Він раптом згадав чоловіка з заячою губою, який штовхнув його на дорогу минулого дня.
Здавалося, минула ціла вічність, нарешті запанувала тиша, яку порушували хіба що звичні звуки нічних джунглів. Шарудіння нічних звірків. Шелестіння листя. Гавкіт диких собак вдалині.
Мет постояв іще деякий час, аж поки не вирішив, що його переслідувач відійшов доволі далеко. Хрускіт гілок під його ногою гучною луною прокотився навколо. Чи то йому так здалося? Він ступив іще крок, напружено очікуючи, що його нападник ось-ось вискочить на нього з мороку.
Але той не з’являвся. У Мета не було іншого виходу. Він рухався дуже обережно, завмирав після кожного кроку, прислухався. Так минуло невідомо скільки часу, аж поки він не помітив інше світло. Цього разу, на щастя, не від ручного ліхтаря. Фари машини, що мелькали поміж стовбурами дерев. Отже, йому не доведеться блукати джунглями цілу ніч. Тут є дорога, нехай і лісова, далеко від траси.
Коли Мет вийшов до неї, довелося вирішувати: іти далі дорогою чи рухатися, ховаючись між деревами, аж поки не добереться до цивілізації. Перевага дороги в тому, що хтось може зжалитися і підвезти його. Але разом із тим можна наткнутися на переслідувача. До того ж хто при здоровому глузді підвозитиме незнайомця о цій годині? Він вирішив поводитися обережно. Триматися у тіні й ховатися від кожної машини, що проїжджатиме.
Він рушив далі. Минуло десь із годину, за цей час проїхало всього двоє. Перша — стара вантажівка, що прогриміла повз Мета, перш ніж той устиг махнути рукою. Другий — мотоцикл, водій якого настільки перебував під дією тестостерону та «Ред Булла», що пролетів, як вітер.
Втома почала сковувати тіло. Метові хотілося одного: знайти м’яку місцинку, укритися і поспати. Але він боявся небезпеки, що могла чатувати на нього в джунглях. Койотів, собак та інших звірів. І комах. Він повільно брів, а в голові тим часом роїлися химерні думки. Пригадався фільм «Дорога»18, що можна було передбачити, зважаючи на скрутне становище, у якому він опинився. Там ішлося про виснажених батька та сина, які подорожують автострадою у постапокаліптичному світі у пошуках прихистку та їжі. Мета фільм не дуже цікавив, але батько, незграбно намагаючись помиритися, запропонував подивитися його. Еван Пайн не належав до кіноманів, він полюбляв книги, а фільм зняли за одним із його улюблених романів. Мет згадав, як тато намагався приховати зрадливу сльозу, що скотилася по його щоці під час трагічного епізоду, коли батько перед смертю звертається з останніми словами до сина. «Моє серце належить лише тобі, цілком. І так було завжди». Сидячи у темному залі кінотеатру, Мет знав, що його батько думав тоді про Дені.