Выбрать главу

На обличчі лікарки Силверстайн читалося здивування. Еван збагнув, що вона і гадки не має, про що йдеться.

— Був такий гурт. У той день, коли я зателефонував Дені, щоб повідомити про апеляцію, по радіо сказали, що сьогодні день народження співака гурту… Він помер кілька років тому. Ми з Дені полюбляли…

Він замовк. Пригадав, як вони з Дені поверталися удвох додому після тренування з футболу, Дені, спітнілий після гри, вмикав стерео на повну гучність і вони разом похитувалися у ритмі мелодії і горланили слова в унісон зі співаком.

— Ви з Дені полюбляли їхню музику? — запитала Силверстайн.

Еван мимоволі усміхнувся:

— Під час навчання у старших класах Дені був просто закоханий у цей гурт. Я ніяк не міг уторопати чому. У їхніх піснях було стільки нестримного гніву. Про підліткові страхи, складні стосунки між батьками і дітьми — повна протилежність нашим, між мною і Дені.

Більше це нагадувало стосунки між Еваном та Метом.

— А як решта сім’ї сприйняла новину? Олівія?

Перш ніж Еван минулого року розпочав відвідувати сеанси психотерапії, увесь клан Пайнів приходив до цієї самої студії суботами двічі на місяць для родинної терапії, а тому Силверстайн добре знала усіх їх і увесь спектр їхніх психічних проблем.

— Лів? — перепитав Еван, який так називав свою дружину Олівію. — Гадаю, в душі вона вже змирилася з думкою, що Дені більше не вийде на волю.

— А ви як до цього ставитеся?

Зазвичай його це злило. Але у ту мить він заздрив; заздрив своїй дружині, що вона не почувалася щосекунди так, ніби їй прив’язали до кожної ноги по бетонному блоку і вкинули в озеро Мічиган. Еван колись десь читав про смерть від зневоднення: людина поступово помирала годинами і навіть днями, якщо їй не давали пити. Саме це він відчував протягом останніх семи років: кисень поступово вичерпувався з його організму.

— Із розумінням. Кожному з нас треба якось із цим зжитися.

Лікарка, здавалося, правильно зрозуміла, що крилося за його вимушеною розважливістю. Але вирішила не поглиблювати теми.

— А решта ваших дітей?

— Меґі тримається. — Він усміхнувся, подумавши про доньку. — Їй доводиться дуже багато вчитися, щоб успішно завершити навчальний рік, а це дуже допомагає. Але вона завжди на моєму боці: вона впевнена, що її старшого брата скоро звільнять, незалежно від рішення Верховного Суду.

Силверстайн видавила з себе посмішку. Еван продовжив:

— Щодо Томмі, він ще дуже малий, аби щось розуміти. А дружина всіляко захищає його від цієї історії.

Майже відразу після арешту Дені Лів дізналася, що вагітна, і вже «на доволі пізньому терміні», як дипломатично висловився лікар. Незаплановано й у найневдаліший момент життя, але треба визнати, що певним чином та вагітність і народження малюка їх врятували, особливо Лів.

Силверстайн помовчала. Ще один психологічний прийом. Нехай пацієнт заповнює паузи.

Оскільки Еван не клюнув, Силверстайн нарешті запитала:

— А Метью?

Погляд Евана втупився у підлогу:

— Ми все ще не розмовляємо.

— Це вже скільки? Чотири місяці?

Тон її голосу був нейтральним, ніякого осуду.

Еван мовчав, схрестив руки на грудях. Він не мав наміру нічо­го пояснювати, а те, що лікарка не наполягала, його здивувало.

Вона задумливо дивилася на Евана.

— Інколи після тяжкої психологічної травми, — промовила вона, — а я вважаю, що рішення суду стало для вас певним чином такою травмою, — усій родині не завадить психологічне перезавантаження. Поїхати кудись на певний час, подалі від звичного оточення. Навіть розважитися.

— Ви маєте на увазі відпустку? — запитав Еван, намагаючись приховати нотку «що за чортівня?» у голосі.

— Можливо. Або просто трохи часу побути разом. Як сім’я.

— Мені б хотілося, але я не можу собі цього дозволити. Фінансово. — Він важко зітхнув і наважився, вирішивши: якщо він уже на сеансі у психотерапевтки, то нехай вона відробляє гроші: — Мене випровадили.

— Хто? — стривожено запитала Силверстайн. — Ви маєте на увазі вашу роботу?

— Так. Двадцять п’ять років служби і — пуф! — Він плеснув у долоні.

— Що трапилося? — Очі лікарки Силверстайн швидко переметнулися на дідусів годинник, ніби вона захвилювалася, що час вичерпано.

— Нічого не поробиш.

— Що ви маєте на увазі, Еване? — Вона нахилилася уперед, переплела пальці рук, повний зоровий контакт.

— Тобто я їх не звинувачую. Це серйозна аудиторська компанія, доводилося працювати до ночі, особливо коли мене перевели до Чиказького офісу. Пів року тому я втратив свого найкращого клієнта. І скажімо по правді: все через оте шоу.