Ота чутка з Томів, яка потім настирно привела сюди Котту і яка, нема сумніву, ще покличе в дорогу й інших, застала його за пустою розмовою серед бегоній та олеандрів на скляній веранді будинку на віа Анастасіо в Римі. Картини залізного міста, задимлених вуличок, пророслих зеленню руїн та нагромаджень криги — все це того вітряного вечора стало неабияким обрамленням звістці, що без таких прикрас видалася б, мабуть, надто сухою й малоймовірною. Згодом ця чутка почала розтікатися, мов дощова вода спадистою вулицею, розгалужуватись, бігла вже кількома річищами, а там, де не знали таких слів, як Томи, Назон чи Трахіла, зупинялася й усихала.
Так чутка змінювалась, обростала новими подробицями чи пригасала, а часом її навіть спростовували. Але вона залишалася тільки коконом для однієї короткої фрази, в якій ховалася така собі лялечка, й ніхто не знав, що з тої лялечки ще вилупиться. Ця фраза була: «Помер Назон».
Відповіді на перші Коттині запитання в Томах були плутані й нерідко являли собою, по суті, лише спогади про все, що колись здавалося тут чужим і дивним. Назон?.. Це не той причинний, який час від часу з’являвся в місті з цілим букетом вудлищ і навіть у хуртовину сидів на скелях У полотняній одежині? А вечорами пиячив у винаря, рипав на гармоньці й до пізньої ночі галасував...
Назон... Та це ж отой ліліпут, що кожного серпня приїздив фургоном до міста й, коли наставали сутінки, стрекочучи проектором, показував на задній стіні будинку різника Терея кінофільми про любов. А між сеансами продавав емальований посуд, кровоспинний галуновий камінь і турецький мед; під грім його гучномовців так вили собаки!
Назон... Аж за тиждень після приїзду до Томів Котта випадково почув спогади, які його зацікавили. Терей, різник, що міг перекричати навіть ревіння бугая, коли накидав йому на очі шкіряну пов’язку, навіки позбавляючи його світла, і Феме, вдова бакалійника, — вона завжди чіпляла до полиць своєї крамниці гірлянди жалкої кропиви, щоб її син Батт, хворий на падучу, не хапав загорнене в червоний папір мило, викладені пірамідами консерви та слоїки з гірчицею... І коли цей малолітній епілептик жалив собі пальці об ті гірлянди, то заходився таким несамовитим криком, що люди в сусідніх будинках хряпали віконницями... Крім Терея й Феме була ще й Арахна, глухоніма ткаля, яка все розуміла по губах і у відповідь кивала або хитала головою. Отож ці троє добре пригадували: Назон був римлянин, вигнанець, поет, що жив зі своїм слугою-греком у Трахілі, покинутому виселку за чотири чи п’ять годин ходи на північ від міста. Одного дощового дня, коли Котта стояв у напівтемній крамниці Феме, її малолітній синок епілептик квапливо повторив кілька разів ім’я, яке перед тим згадала була мати: Публій Овідій Назон.
Атож, Назон, римлянин. Чи він ще живий? А як ні, то де його поховали? Ох, та невже ж є такий закон, що зобов’язує дбати про якогось там римлянина, котрий пропав у Трахілі? Закон, за яким мусиш складати звіт, коли один чужинець розпитує, де розшукати іншого чужинця. Кому вже доля судила жити на цьому узбережжі, той живе й помирає тишком-нишком, серед каміння, як ото мокриця. Кінець кінцем Котта збагнув одне: тут, на краю світу, люди вельми неохоче заводять балачки з тими, хто прибув із Рима. Мовчав навіть Лікаон, линвар. Отож у листі, який за кілька місяців надійшов на віа Анастасіо, були слова: «Мені не довіряють».
І ось одного дня наприкінці квітня Котта вирушив до Трахіли. На березі, всипаному мушлями, що рипіли під ногами, він наздогнав процесію; прочани благали рудних жил і спокійного моря. Процесія підхопила Котту, і він мусив трохи пройти з нею; кількох прочан Котта впізнав навіть під личинами, що спотворювали обличчя. Був серед них і линвар Лікаон. Потім Котта звернув убік і побрався оброслою полином і терном звивистою стежкою вгору. Коли згодом на хвилю спинився серед скель і поглянув униз, процесія вже мала вигляд нерівної вервечки безвиразних істот. Німотно посувалися люди берегом; над головами в них тріпотіли крихітні прапорці, крихітним здавався й балдахін над візком, якого тяг і підштовхував той чорний гурт. Рвучкий вітер відносив убік співи прочан, заклинання й передзвін цимбалів. Там, унизу, мешканці Томів намагалися помиритись із божеством, що було до них немилостиве. В густому серпанку люди зливалися з берегом. Нарешті Котта зостався сам. Він перейшов на той бік гірського звору, кілька разів послизнувся на злежаному снігу під стрімкими скелями. Далеко внизу мріло ніби застигле море. Тут колись ходив Назон. Це була Назонова стежка.