У темряві, ледь освітленій крізь поодинокі щілини повним місяцем та відблисками вогнища, Котта дістався навпомацки до лігва, опустився в сморід смальцю, кіптяви та шкур і, ще не встигнувши натягти на плечі ковдру з кінськото волосу, провалився в сон. Крізь заґратоване слюдяне віконце в дверцятах вогнища на заснулого римлянина ще довго зорів присок, усе глибше й глибше ховаючись у попіл, аж поки доїв і останнє річне кільце поліна, і нарешті запала, помалу холонучи, німа темінь. Згодом, поки кімнату заповнював холод, — пара з Коттиних вуст тим часом оберталася на шибках у невеличкі крижані пальми, вишукані праліси, трояндові кущі й будяки,— надвірні двері рипнули й відчинилися. Морозяне повітря навально, лавиною повалувало до лігва й збудило римлянина. Пітьма розступилась, і в дивному сріблястому сяйві Котта побачив як через поріг переступила якась потороча — незграбно закутаний у хутряну накидку пастух; замість голови в нього була блискуча, завбільшки з людський череп, ґуля, що нагадувала гроно спіненого слизу подохлих від оцту слимаків. Але те, що вилискувало в пастуха на плечах, з нестерпним писком надималося й лускало, були не клуби піни й не пухирі, ні. То були очі — десятки, сотні очей. На плечах у пастуха лежав немовби клубок вій, повік, слізників та очних яблук, на яких іскрилось і заломлювалося сріблясте сяйво. Той клубок поглядав, роззиравсь, витріщався на всі боки,— голова, всіяна очима-зорями, приваблива й жаска воднораз.
Потороча нечутно підійшла до вогнища й, не зважаючи на сонного Котту, всілася на підлогу, ніби коло багаття. Котта відчув, як його охоплює страх, відчув глухий, протяглий крик, що заповнював йому горло, носову й лобову порожнину, примушував тремтіти голову й нарешті вихопився ревом із рота й носа водночас. Це було коров’яче ревіння.
Заціпенівши від власного голосу, Котта знов опустився на волосяну ковдру й лежав скарлючений, так наче в нього переламані руки й ноги. Немилосердно, жорстоко обступав його світ. Пастухів череп мерехтів тепер, мов одне ціле, складене з незліченних граней око або лискуча мушина голова. Але жодне з багатьох тих очей начебто не помічало чоловіка, що лежав, скорчений і по-коров’ячому мукаючи, на лігві. А пастух, сидячи біля холодної плити, почав сіпати налигач, що тягся крізь незачинені двері кудись у ніч; він усе торгав, сіпав, доки на білках численних його очей від напруги понабігали тонесенькі, мов волосина, й рясні прожилки, а в дверях стала корова — біла як сніг корова на тлі осяяних місяцем гір. Та марно пастух силкувався — корова цього стійла боялась. Вона важко зляглася на порозі Назонового будинку і, втупившись у куток, де спав чоловік, почала відригувати й жувати жуйку. І раптом корова завмерла й нашорошила вуха. Тепер уже й Котта почув музику. Щойно йому здавалося, ніби оте низьке гучання, яке то наростало, то стихало,— завивання вітру. Але це були звуки повільної мелодії, що линула над кам’яними просторами десь іздалеку, може, навіть із одного з високогірних зворів. Ця ніжна музика нагадала Котті колискові пісні в Сульмоні, ласки й дух розпашілого тіла, якусь давно забуту таємницю. Що ж то грало? Фагот? Флейта?
Всіяна зорями голова не зводила очей із білої корови й уже почала безтямно погойдуватися в лад мелодії та поглядати повз корову крізь відчинені двері на гори, так ніби й вона тепер щось пригадала — можливо, слова жартівливої пісні про почвару; музика її зворушила, на очі їй набігли сльози й закапали на хутряну накидку. Але те далеке гучання навіювало не тільки давно забуті картини й почування, а й ще більшою мірою — неймовірну втому; кожен погляд під цю мелодію викликав ще глибшу втому. У пастуха вже поопускалися всі повіки, і сон накрив сотні очей, як ото чаїна тінь накриває зграйку рибок, і вони стрімко пірнають на глибину, а їхня луска востаннє зблискує сріблом. І тепер там, де щойно блимали, видивлялись одне над одним очі, лежали самі опущені повіки; зате в іншому місці на тій голові зблискували разки чорних зіниць, і все довкола ворушилося, кліпало, прокидалось і боролося зі сновидіннями, аж поки сон таки брав своє й помалу гасив одну по одній зірки, і нові відблиски вже ніде не спалахували. Пастух тепер просто снив своєю коровою, а римлянин — пастухом, і місяць та гори були тільки маревом, а тоді музика раптом урвалась, і перед Назоновими дверима постала тінь, ковзнула через поріг, схопила на підлозі сокиру й підскочила до сонної поторочі. І вдарила.