І тут він попався в руки ватаги п’яних гуляк, прибраних у шкури з бичачими рогами; личини обступили його зусібіч, і, коли Котта спробував чкурнути в яскраво освітлену круту вуличку, вони з галасом затягли його знов у свою гущу, викрикували якісь заклинання й про щось питали в нього мовою, якої він не розумів. А потім чиясь рука, справжня лапа, схопила Котту за чуба, друга хутко піймала його за шию, а ще дві стисли, мов лещатами, йому голову, силоміць розвели зуби й під вигуки та регіт ватаги влили з баклаги до рота горілку — холодну як лід, пекучу горілку, від якої римлянинові аж дух забило. Марно намагався Котта ухилитись від лютих ударів та штурханів, що сипалися на нього з усіх боків; він хапав ротом повітря, кашляв, ковтав горілку, відчуваючи між зубами холодну бляшану шийку баклаги, й бачив, як над рогатими головами мучителів пливе всіяне зорями небо. Потім лапи розтислись, і Котта впав у калюжу якогось мазуту, а чужі чоботи й важенні черевики загримотіли не знати куди. Томи, залізне місто, де він ось уже стільки днів розшукував Назона, де марно намагався заговорити з небалакучими, замкненими людьми,— це місто нарешті таки взялося за нього. Минуло кілька хвилин, і Котта — серце в нього ледве не вискакувало з грудей, — важко дихаючи, підвівся. Він був п’яний. Хитаючись, рушив через майдан і вже не обминав гурти блазнів, одні з яких кидалися смолоскипами чи порожніми пляшками, а інші дибцяли, як він, куди очі світять. Брудний, захмелілий, в одежі, від якої зосталося саме дрантя, тепер Котта теж став одним із блазнів. У завулку, що вів поміж облуплених фасадів та почорнілих садиб до линваревого будинку, Котта потрапив у найбільшу карнавальну процесію цієї ночі. У довгій вервечці тут ішли гноми, живі камені, люди-птахи, на віслюках їхали верхівці, розмахували зброєю вояки, яких супроводжував духовий оркестр; він уже геть збився з такту й гримів без усякого ладу. У кінці стрімкого звивистого шляху через місто багато хто з переодягнених п’яних людей тепер уже ледве плентав, і коли хтось із них спотикався, падав і вже не міг підвестись, оркестр із гріхом пополам грав туш. Надходив світанок. Котта потерпав, що процесія знов потягне його на берег, і він, хоч і захмелілий, з усіх сил намагався проштовхатися крізь ці руки, плечі та ноги й вибратись на волю. Але підступитися хоч трохи ближче до линваревого будинку йому ніяк не щастило, він просто тупцяв на місці. А повз нього все йшли і йшли личини. Генерал із широкими, викроєними із свинячих вух еполетами тримав у панцерних кулаках кінці двох мотузків, і коли смикав за них, крильця на його шоломі тріпотіли й подзенькували. Здоровенна, оббризкана червоною фарбою жінка з тулубом із дерева та соломи раз по раз підкидала високо вгору тоненькими ручками, що росли в неї з подолу, картонну голову і з несамовитим вереском ловила її. Єпископ безнастанно благословляв себе самого. . Чоловічий статевий член штовхав поперед себе два надуті пузирі, так наче то були сім’яні яєчка. За ним ішов чоловік, згинаючись під вагою почепленого на живіт лотка, на якому стояв електричний агрегат — укритий селітрою акумулятор; до нього була підключена гірлянда електричних лампочок, обвита навколо шиї чоловіка. Далі бруківкою гуркотів пофарбований у біле волячий віз, і в передку ледве тримався, вимахуючи підпаленим батогом, візник. То був Терей. Атож, у цьому візникові, прикрашеному клаптиками сухозлітки та хромованими скалками, Котта впізнав міського різника. На голові в Терея стояла, прив’язана ремінцями, пташина клітка, і крізь її ґратки висівались білі сніжинки. У наповненій дрібним пухом клітці сиділи два пацюки; від люті й страху перед підпаленим батогом вони просто шаленіли, раз у раз наскакували на ґратки й розсипали навколо різникової голови пух. І ось тої миті, коли хтось упав і музики саме зібралися вдарити йому туш, коли широкий віз примусив Котту притиснутися до стіни будинку і було чути лише цьвохкання батога, шарудіння та тоненький писк пацюків, які боролися не на життя, а на смерть, він почав усвідомлювати, що саме мала символізувати ця процесія розпусних персонажів в останню годину карнавальної ночі. Терей у своєму карикатурному костюмі нагадував понівечені часом барельєфи на фасадах римських храмів, міністерств та палаців зображення бога сонця на вогняній колісниці... Різник хотів бути Фебом. Пастухи з гірських долин, ливарі й рудокопи залізного міста в цю годину мавпували розкоші римського неба. Перший з-поміж богів ніс міськими вуличками на лотку акумулятора; світіння вольфрамових ниток у вакуумі електричних лампочок втілювало Юпітерову велич і його блискавиці. Генерал, що, мов причинний, усе смикав за мотузки,— то був безсмертний бог війни, а червона жінка — забризкана кров’ю Медея, що зарізала рідного меншого брата, четвертувала трупика, а відтятою головою, отим закривавленим чубатим м’ячем, пожбурила в узбережні стрімчаки. Атож, це була Медея, заголовна постать Назонової трагедії, яку в усіх театрах імперії приймали з оваціями й тріумфом і яка принесла своєму творцеві славу; Медея, закривавлене, набите ганчір’ям і соломою опудало, що плентало, похитуючись, у процесії блазнів.