Тепер п’яний римлянин горлав уже разом з личинами, що перли йому назустріч, горлав так, ніби його подерте пальто, обчухрані руки й подряпане обличчя — всього-на-всього карнавальний костюм. А хіба ця блазенська процесія не була ще одним доказом того, що мешканці залізного міста мали з вигнанцем куди тісніші взаємини, ніж признавалися про цс підозрілому чужинцеві, може, навіть римському шпигові? Доказом того, що Назон узяв образи своєї поезії з собою у вигнання, і навіть тут, де його спіткало лихо, не замовк, а розповідав свої притчі далі. Бо хіба різник додумався б сам у цій глушині перебратися на бога сонця, а своїх волів зробити вогняними кіньми? Як отой допотопний носоріг в імператоровім саду, так і в Томах ще здавалося живим те, що в столиці й решті великих міст імперії вже відійшло в минуле застигло в пам’ятниках та музейних експонатах, обернулося на кам’яні барельєфи, кінні статуї і фризи у храмах, що позаростали мохом.
Облишивши римлянина, юрбище блазнів поволі, але невтомно, мов зграя лемінгів, посунуло далі до моря. Тільки поодинокі гульвіси ще видибали, хитаючись, із вуличок і плентали вслід за гуртом. Котта стомлено, навпомацки пробирався попід муром навколо линваревого саду. Зненацька один із тих останніх гульвіс заступив йому дорогу, та, побачивши, що його жертва — римлянин, поквапився звернути вбік. Але тепер Котта вже сам міцно схопив блазня; ця постать, яка, здавалось, ось-ось розпливеться в нього перед очима, яка спробувала будь-що вирватись і втекти, ця голова з величезним гачкуватим носом нагадувала зображення, що його один заможний і сміливий Назонів шанувальник замовив викарбувати й роздав найближчим друзям поета, коли того вигнали з Рима,— такий собі медальйон на згадку. Члени того таємничого гуртка, в якому й після вислання Назона і далі читали його заборонені твори, стенограми його промов і, мов святині, коштовні уривки з «Метаморфоз», записані під час його виступів,— отож ці останні невстрашимі шанувальники показували ті срібні медальйони господарям помешкань, де вони таємно сходилися, як знак невинної змови, що не завдавала шкоди імператорській владі, не допомагала вигнанцеві й підтримувала серед його друзів ілюзію того, ніби вони — прихильники вельми небезпечної, але важливої справи. Зображення на медальйоні передавало навдивовиж великий ніс нещасного поета з якоюсь майже глузливою точністю — ніс такої разючої форми, що завдяки йому поета ще раніше, в безхмарніші роки його життя почали називати — часом з любов’ю, а часом і з іронією — тим прізвиськом. «Назоном» його кликали друзі, «Назоном» його обзивали вороги. «Назонові» були адресовані й оті нашвидкоруч нашкрябані короткі цидулки, що їх залишали йому друзі в більярдному салоні на п’яцца дель Моро чи біля воріт його будинку, коли салон був порожній, а ворота зачинені. І оця голова, що тепер уперто відверталась од Котти, не бажаючи показувати свого обличчя, якраз і мала такий здоровенний ніс, який із жодним іншим не сплутаєш,— картонний ніс на гумовій зав’язці. І коли Котта грубо схопив за голову незнайомця, що відбивався руками й ногами, гумова зав’язка луснула, й римлянин несподівано побачив перед собою на смерть переляканого Батта, сина власниці бакалійної крамниці. Заверещавши, мов недорізане порося, недоумкуватий епілептик нарешті вирвався з Коттиних рук покинув свого картонного носа й зник у темряві.
V
Травень приніс синє небо й шторми. Теплий вітер, просякнутий запахом оцту й жовтецю, злизував на калюжах рештки криги, видував із вуличок пасма диму й гнав берегом рвані гірлянди, паперові квітки та масні клапті від кольорових ліхтариків. Після смиренних хресних ходів та виснажливої карнавальної ночі мешканці Томів повернулися кожне до своєї роботи — хто в гори, хто до копальні, хто на всіяне камінням поле, хто до кувадла чи в море.
Старі й недужі, які остерігалися холоду і яких досі тримала при житті сама надія на те, що сніг усе ж таки колись розтане, нарешті з полегкістю відітхнули. У цій безмежній полегкості, в умиротворенні й супокоії багатьох спостигла смерть. За перший тиждень після того, як вітер повернув з півдня, Діт-германець викопав три ями, за другий — чотири й вивершив могили своїми вишуканими кам’яними надгробками.
У бухті залізного міста аж до глибоких сутінків навіть крізь гуркіт прибою було чути голоси птахів, що поверталися з вирію, в будинках лунали заупокійні молитви, стукали молотки трунарів, а на різниці ревіла худоба. Всі ворота й вікна в Томах стояли навстіж. Цілими днями над плющем у садках тріпотіла виварена білизна, а на пласких узбережних скелях провітрювалися килими. Була весна.