Останній Кипарисів сеанс напередодні ввечері перервав лютим криком Ліхас — константинопольський місіонер старовірів. Ліхас приїздив щороку перед Великоднем із Босфору до Томів рибальським катером, щоб у сутінках занедбаної, вкритої лишайником та цвіллю церкви відслужити довжелезну літургію про муки, що їх зазнавали члени його секти в римському ярмі. В глухих, поруйнованих містечках та селах на цьому узбережжі місіонерові, який проклинав жорстокість Риму й підносив велич якогось свого бога, не треба було боятися ні властей, ні донощиків.
Того вечора Ліхас вискочив, розмахуючи кулаками, з церкви, кинувся до осяяної рухливими картинами стіни різниці й почав сипати прокльони на голови вражених ліліпутових глядачів та вигукувати, що настане ще, мовляв, святий день, як оцей нині, настане, отож, страсна п’ятниця, і тоді навіть у такій глушині, як Томи, про страждання й муки розіп’ятого владаря світу таки доведеться згадати всім. Потім він під регіт глядачів загупав кулаками у фургон, де хурчав Кипарисів проектор, і нарешті, коли вже всі його прокльони й заклинання виявилися марними, заходився калатати в єдиний на церкві дзвін і калатав доти, доки ліліпут вимкнув проектора й стіна різниці погасла.
Отож глядачі в залізному місті не побачили кривавої кінцівки останнього з трьох фільмів, що їх Кипарис із огляду на смертні випадки та похорони в ці весняні дні показував три вечори підряд. То були три трагедії, три багато оздоблені подробицями версії загибелі трьох героїв, чиїх імен у Томах доти ніхто не чув: Гектора, Геракла й Орфея.
А для Котти, який усі ці вечори просидів разом із рештою глядачів на дерев’яних лавах перед Тереєвою стіною, то були троє імен із його юності. Геракл та Орфей спадали йому на думку щоразу, коли він згадував про довгі й нудні пообідні години в актових залах та в бібліотеці закритого учбового закладу в Сан-Лоренцо, де мусив знов і знов визубрювати історії цих та інших героїв. Життя і смерть Геракла! Життя і смерть Орфея! Напам’ять, і то гекзаметром!
І хоч би де лунало Орфеєве ім’я, на пам’ять Котті щоразу спливали навстіж розчинені вікна в Сан-Лоренцо, в них простягало віти дике помаранчеве дерево й олеандрові кущі, гіркуватий сік яких вичавлювали й капали собі в око найсміливіші з-поміж вихованців того закритого закладу, коли треба було викликати хай і болюче, зате правдоподібне запалення ока й дістати на кілька днів звільнення від зубріння та іспиту з життєписів героїв.
Кипарис показав залізному місту загибель Трої, колихкі моря султанів на шоломах, густо втикані списами бойовища, які тяглися до самого обрію, палахкі пожежі, хмаровища диму, більші, ніж саме небо над містом... На тлі цих декорацій скаліченого троянця Гектора волочили навколо мурів його ж таки фортеці доти, доки він сконав жахливою смертю від величезної зграї собак, що гризлися за розкидані на всі боки шматки його тіла.
Другого вечора Кипарис познайомив Томи з історією Геракла, на долю якого випало пережити всі незлагоди світу, зазнати всіх його випробувань і дістати перемогу, щоб кінець кінцем власними руками себе роздерти. З подивом і жахом спостерігали глядачі, як Геракл конає від чарів отруєної сорочки, яку він, ні про що не здогадуючись, надяг на себе і яка вмить приросла до його тіла й почала горіти, немов перегріта олія, і її можна було зірвати не інакше, ніж із самим життям.
Стогнучи, завиваючи, просто-таки шаленіючи від болю, цей непереможний чоловік нарешті здер із себе разом із сорочкою тіло та м’ясо з кісток і оголив закривавлені сухожилля, лопатки, груди — багряну порожнину, в якій уже згасали легені й серце. Геракл упав. І все світло того дня злилося в сімох озерах, у які витекла кров і піт цього нещасного чоловіка,— сім свічад, що в них відбивалося небо, хмари, тіні, порожнеча. Потім настала ніч. Але світло тих сімох озер не померкло, воно сяяло — зорі вгорі, зорі внизу — й линуло до небес.
А насамкінець, у страсну п’ятницю, Кипарис пообіцяв показати мученицьку смерть одного поета на ім’я Орфей, якого мали забити камінням закутані в шкури пантер та козуль жінки, потім здерти з нього шкіру й посікти його сокирами та серпами. Ало щойно на стіні з’явилися перші кадри — жертва саме втікала крізь діброву,— як із церкви вибіг отой місіонер...
Та ще виразніше, ніж про загибель героїв, у ці три вечори згадував Котта про свою науку й виховання в Сан-Лоренцо, про побілені вапном лункі коридори, розчахнуті в полудень вікна, за якими видніли заборонені й недосяжні рибні ставки та здичавілі луги; пам’ять повертала його крізь час та глибокі темні двори в минуле, поки він нарешті побачив Назона — почесного гостя колегіуму. Оточений знервованими префектами й шанованими людьми, він простував під аркадами Сан-Лоренцо — уславлений поет, що входив одного травневого,— а може, то був уже й червень,— вечора поруч із ректором до врочистої зали. Високий гість.