Тут, у зворі, було видно не далі як на крок; стежка здіймалася так круто, що місцями Котта мусив дертися навкарачки. І раптом він побачив перед собою кам’яного собаку — грубо витесану подобу без задніх лап. Важко дихаючи, Котта випростався. Він стояв серед руїн.
Трахіла. Ці розвалені мури з вапняку, еркерні вікна, з яких тепер витикалося соснове гілля, ці наїжачені сланцеві й очеретяні покрівлі, що позападали в чорні від сажі кухні, спальні й світлиці, розчахнуті портики, крізь які тепер пропливав тільки час... Колись тут було, певно, п’ять чи шість будинків, хліви, повітки...
І серед цієї здичавілої пустки бовваніли, наче надгробки, кам’яні пам’ятники — десятки конусоподібних монументів, найвищі з яких сягали людського зросту, а найменші ледве діставали Котті до колін. Угорі на кожному з них тріпотіли прапорці — різнобарвні клаптики з покраяного та подертого на стяжки одягу. Підійшовши до одного з менших пам’ятників, Котта побачив на всіх клаптиках якісь слова; всі прапорці були обписані. Він легенько потяг до себе одну блідо-рожеву вицвілу стяжку. Вона була обв’язана навколо конуса так, що, коли Котта взяв її в руки, щоб прочитати слова на ній, конус розпався. Каміння покотилося з підірваних сосновим корінням східців, а Котта прочитав: «Нікому не зостається його подоба».
Цівка піску, що потекла була вслід за камінцями, зупинилася. Знову стало тихо. І тоді посеред цієї пустки Котта побачив уцілілий дах, на якому сиділи галки, і побачив між руїнами будинок. Котта рушив до нього і ще здалеку почав кричати. Він вигукував імена — своє й Назонове, кричав, що приїхав з Рима, приїхав аж сюди, кричав знов і знов...
Але довкола стояла тиша...
Ворота внутрішнього подвір’я були тільки прихилені. Котта штовхнув їх і ту ж мить, мовби злякавшись чогось, так і завмер із випростаною рукою: там, у світлому кутку подвір’я, на холоді гір, серед решток снігу та замерзлих калюж, сумирно стояла собі зелена шовковиця; стовбур її був побілений вапном — щоб не точили шкідники, а сніг під деревом аж посинів од падалишніх ягід.
Мов боягуз, що в темряві починає зі страху висвистувати й співати, Котта знов заходився гукати Назона, а потім, підбадьорюючи себе, перетнув подвір’я, пройшов під аркою і нарешті опинився в поетовому домі. Всі двері стояли навстіж. У кімнатах не було жодної душі.
На невеликих вікнах погойдувалися лляні фіранки і в міру того, як їх то надимав, то попускав рвучкий вітер, одкривали вид на густий садок і молочно-білу далечінь унизу. Десь там, під тією білизною, було море. З-за свого столу Назон бачив море. Вогнище було холодне. Серед закіптюжених горнят, склянок та сухарів снували вервечки мурашок. На полицях, стільцях, на ліжку — повсюди лежав шар дрібнесенького білого піску, що сипався зі стелі та стін і порипував під ногами.
Котта обійшов увесь кам’яний будинок раз, потім удруге, втретє, оглянув вологі плями на потинькованих стінах, римський міський краєвид під склом у чорній дерев’яній рамці, провів рукою по корінцях книжок і прочитав уголос їхні назви, проте кликати більше нікого не став, а знову рушив до сходів, що вели на горішній поверх. У руці він усе ще неуважно тримав полотняного прапорця, аж поки його нарешті вихопив у нього протяг і тут-таки жбурнув на підлогу. Котта нахилився за прапорцем і раптом просто перед собою вздрів людське обличчя. У сутінках під сходами сидів, підібгавши коліна, старий чоловік. Він показав на прапорець і промовив до Котти, що так і стояв, затамувавши дух:
— Однеси назад.
Котта відчув, як в грудях у нього закалатало серце.
— Назон... — почав був він, затинаючись.
Старий хутко підхопив з підлоги прапорця, зібгав його, кинув Котті межи очі й захихотів:
— Назон — то Назон, а Піфагор — це Піфагор. Минула добра година після того, як Котта знайшов
Піфагора, а той усе ще сидів там-таки, під сходами. Марно намагався заговорити Котта до старого, вкотре звертаючись до нього з тими самими запитаннями. Піфагор, Назонів слуга, не хотів нічого чути, хоч іноді квапливо й тихенько починав розмовляти сам із собою, обізвав Котту стервоїдом, що живиться трупами власних родичів і забиває найвірніших своїх слуг. Потім знов захихотів, примовк, далі завів балачки спочатку, але вже про інше, заходивсь обкладати прокльонами якогось диктатора з островів Егейського моря, який щось там витворяв із козами, а після того сам, власноручно, вкорочував їм віку. Згодом Піфагор став привітнішим, навіть плеснув у долоні й захоплено розповів про диво переселення душ; він і сам, мовляв, уже пожив у подобі саламандри, гармаша й свинарки; а кілька років довелося бути й безокою дитиною, поки те нечестиве тільце зрештою зірвалося зі скелі й утопилось у морі.