Котта не сподівався вже почути відповідь, і все ж таки, аби лиш іще раз, востаннє відкласти хвилину прощання, перевів дух і вирішив поставити крізь шум дощу кілька звичайних Запитань про Назона. Дорогою сюди він не важився ставити їх, щоб не підштовхнути цю жінку до тієї самої стіни мовчання, на яку вже не раз наштовхувався після таких своїх розпитувань у залізному місті. Отож Котта поцікавився в Ехо про поета з Рима, про отого вигнанця, а також про його схибнутого :лугу, і коли Ехо мимоволі, неначе йшлося про щось само собою зрозуміле, ствердно кивнула головою,— мовляв, ну звісно, адже про бідолашного Назона знають усі аж до Ліміри чи й далі,— в лопотінні дощу йому вчувся шум крислатих сосон на п’яцца дель Моро.
Пасмо за пасмом дощ змив Котті чуба на чоло; скапуючи водою, римлянин стояв тепер нерухомо на сухому піску під виступом скелі й слухав Ехо, так ніби досить було одного-однісінького слова, самої лише згадки про Назона, щоб її короткі відповіді перетворилися на цілу історію. Отож у ту пору року, коли не було снігу, розповідала Ехо, Назон щомісяця спускався зі своїм слугою з гір на узбережжя; приходив він уже й до неї в цю печеру, приносив дикий мед та горобину з трахілських ущелин.
Помер? Таж Назон і доти, бувало, не з’являвся в Томах місяцями, але ніхто тоді й гадки не припускав, що він помер.
Отут, на цій піщаній долівці, Назон розпалював багаття — одне в численних своїх багать, які горіли повсюди, де він сідав і починав розказувати. Навіть на столах у винаря він розпалював у тарілках та в горнятах невеличкі ватерки із трісочок та вовни.
Річ у тім, що бідолашний Назон запевняв, нібито вміє читати з полум’я, приску і навіть з уже білого, але ще теплого попелу; він казав, що в тих вогнях йому проступають слова, речення, а то й цілі історії з книжки, яка колись, одного чорного дня в його житті, мовляв, згоріла.
Того римлянина сприймали в місті спершу за такого собі палія, вела далі Ехо, затоптували його багаття, гасили вогні і взагалі обходилися з ним так зле, що він кінець кінцем мусив шукати собі притулку в горах, у Трахілі.
Та помалу й тут, у залізному місті, люди збагнули, що цей вигнанець нікому не чинить шкоди; згодом почали залюбки підсідати до його багать, коли він сходив по найнеобхідніше до моря, і слухали, як він читає з полум’я.
— А згоріла колись у того бідолахи,— додала Ехо,— либонь, якась книжка про каміння — каталог рідкісних мінералів абощо. Принаймні тут, під виступом оцієї скелі, він завжди бачив у вогні лише корали, всілякі скам’яніння та рінь. І в приску йому ввижалося щоразу те саме — каміння й каміння.
VI
Рік видався спекотний, засушливий, як ніколи. Цілими днями в небі над Томами не пропливала й хмарина. Повітря було наче скляне, обрій мерехтів і розпливався, прибій завмирав, наставав мертвий штиль. Але шум не стихав — то дзюркотіли зеленкуваті гірські потічки, що їх сотнями щедро живили талі води з льодовиків на узбережних верхах; потічки стрімко спадали зворами й улоговинами вниз і часом, так і не діставшись до бухти чи в долину, . розтікалися й усихали.
Чорне море лежало під крутими берегами мерехке й спокійне, мов озеро. Лагуни та бірюзові мілини прогрівалися так, що звиклі до крижаної води алебардові риби панічно втікали від теплих хвиль, вискакували на суходіл, викачувалися, б’ючи хвостами, в пісок та мушлі й у тому панцирі задихалися. Мешканці залізного міста вже згребли й закопали на березі дев’ять табунів цієї очманілої риби, бо не так голодно жили, щоб усю її поїсти, і не мали досить рук, щоб усю її пов’ялити. Навіть у свіжій прохолоді після заходу сонця на узбережжі стояв сморід тухлої риби; з настанням сутінків він підіймався кам’янистими схилами в гори й приваблював до моря шакалів. Щовечора, коли сонце осявало червонястим світлом уже тільки гірські верхи й хребти, з пустель ген по той бік лісів прилітали зграї стерв’ятників. Навіть Феме й найстаріші мешканці Томів не пригадували другої такої весни й тлумачили це дивне потепління як ознаку того, що настають згубні часи.
І ось одного ранку залізне місто збудила портова сирена й перелякані крики рибалок: море змінило свій колір! Вода в бухті була жовта — сірчисто-жовта, тьмава і стояла нерухомо, наче мертва. На молу зібралася юрба розгублених людей, і ніхто не важився стромити руку в ту сірку, аж поки заявилась Арахна. З розпущеними косами, махаючи розпростертими руками, вона спускалася вуличкою на берег і раз у раз широко розтуляла рота, намагаючись щось закричати. Зрештою Ехо прочитала з її вуст, що таке море стара колись уже бачила — на авзонському узбережжі. Оця сірчиста жовтизна, мовляв,— усього лиш занесений вітром пилок — величезні маси пилку пінієвих борів.