Котта вже й не намагався перебити старого, тільки мовчав та слухав. Піфагор жив у своєму світі, й шляху до того світу, здавалося, немає. Аж згодом, коли слуга почав примовкати й надовго западала тиша, Котта озвався знову — спершу поблажливо, як ото розмовляють із недоумкуватими, лише для того, аби, може, все ж таки викликати в нього довіру. Та зрештою Котта збагнув: розповідає він тільки для того, щоб цій плутаній балаканині під сходами протиставити лад і здоровий глузд знайомого йому світу, протиставити Рим парадоксові отої шовковиці в снігу за вікном, кам’яним пам’ятникам у глушині, трахілській пустці.
Він розповідав слузі про шторми, пережиті в морі, й про те, як сумно було в останні дні перед дорогою, говорив про гіркуватий присмак диких помаранчів у Сульмонських гаях і все далі заглиблювався в минуле, поки зрештою знов опинився біля пожежі, яку дев’ять років тому побачив у Назоновому будинку на п’яцца дель Моро. З балкона кімнати, в якій зачинився Назон, курився дим. З відчинених вікон летів, наче сніг, попіл, а в передпокої, серед спакованих речел та зайчиків, що їх кидало на мармурову підлогу надвечірнє сонце, сиділа й плакала жінка. То був останній Назонів день у Римі.
Як ото смерть іноді відчиняє найнеприступніші двері і впускає не тільки родичів та друзів, а й тих, хто жалобу вдягає з обов’язку, впускає навіть просто цікавих чи й зовсім байдужих людей, так і в ті дні двері до будинку на п’яцца дель Моро, схованого за кипарисами та крислатими соснами, нагло розчахнула звістка про те, що Назон мусить їхати у вигнання. І хоч страхополохів це лихо налякало й вони воліли не показуватися в тому домі, на сходах і в салоні стояв натовп, і атмосфера тут панувала похоронна. Люди приходили, прощалися і знову йшли собі, а з ними приходили й ішли продавці лотерейних квитків, жебраки та вуличні хлопці, що пропонували букети лаванд, а самі тим часом крали зі столів келихи та столове срібло. Але на це ніхто вже не зважав.
Тільки після тривалих умовлянь Назон — блідий, із чорними від сажі руками — відчинив тоді двері своєї робочої кімнати. Синій килим на підлозі був геть устелений попелом, наче снігом; на столі, інкрустована деревом поверхня якого від жару потріскалась лусочками й поскручувалася, протяг гортав стоси обвуглених паперів; на полицях та в нішах дотлівали зв’язані в паки зошити й книжки. А одна купа все ще тліла. Назон, як видно, пройшов із вогнем повз папери так, як ото церковний служка обходить із запаленою свічкою канделябри; власні рукописи й нотатки поет попідпалював просто там, де в кращі часи складав їх вельми дбайливо. Сам Назон був живий-здоровий, а його праця обернулася на попіл.
Піфагор сидів, поклавши голову на коліна, і того, про що розповідав Котта, здавалося, не чув і не розумів. А Котта підтяг табурета ближче до сутіні під сходами, сів і почав мовчки чекати, поки слуга підведе очі.
Звичайно, пожежа на п’яцца дель Моро поглинула тільки рукописи Назона. Ті його елегії та притчі, які доти були опубліковані й зажили слави або хули, на той час уже давно лежали в сховищах державних бібліотек, у домівках шанувальників та в архівах цензури. А одна газета в Падуї, яку конфіскували ще в день її виходу, в своєму коментарі навіть твердила, що Назон попідпалював усе лише на знак протесту проти заборони його книжок та вигнання з Рима.
Однак люди тлумачили цю подію по-різному. Палити книжки? То він зробив так зі злості й розпачу, здорового глузду в його вчинку немає. Розважливий крок? Просто він збагнув, у чому полягає суть цензури, і сам знищив те, що було невдале чи двозначне. Застрахував себе. Зробив признання. Надумав завести людей в оману. І таке інше.
І все ж це спалення, попри всі припущення й підозри, залишилося такою самою загадкою, як і причина Назонового вигнання. Влада мовчала або ж одбувалася відмовками. Та коли минуло кілька років і один із рукописів — доти всі вважали, що він уже давно в чиїхось надійних руках — безслідно зник, у Римі почали помалу здогадуватись: пожежа на п’яцца дель Моро — то був не розпач і не протест. То було справді знищення.
II
Ліліпут Кипарис приїхав в обідню пору. Він з’явився на набережній вулиці з хмари куряви — із першої ще холодної куряви в цьому році. Запряжений двома буланими фургон котивсь, як і багато років доти, уздовж моря, а Кипарис, безладно цьвохкаючи над головою батогом, без угаву викрикував у бік міста імена кіногероїв та героїнь. У такий спосіб ліліпут ще здалеку повідомляв про втіху, страждання, смуток і всілякі пристрасті в тих кінофільмах, які він показуватиме наступні вечори на побіленій вапном облупленій стіні Тереєвоі різниці. Одне слово, Кипарис, кіномеханік, приїхав. Але була ще весна. У винаревому погрібку, біля розпеченого ковальського горна, у бакалійній крамниці Феме чи десь у напівтемному складі — повсюди в місті люди кидали роботу, підходили до дверей або прочиняли вікна й збентежено дивилися на хмару куряви, що поволі сунула вулицями. Кіномеханік. Це вперше Кипарис приїхав до Томів не в серпні, а напровесні.