Розповідала Ехо й про людей, які від розпачу, що народилися вмирущими, обертались на каміння. У цих історіях вихід із хаосу буття навіть звірам залишавсь один: скам’яніння. Почув Котта й про левретку та лисицю, які на полюванні наскочили одна на одну — собачка, охоплений прадавнім вовчим інстинктом, лисиця — в передсмертному страху...
— Каміння! — гукнула до нього через плече Ехо й подерлася прокладеною в ущелині стежкою вгору. — Каміння. Саме каміння!
Кожна Назонова історія, казала Ехо, завершувалася чиїмось скам’янінням, і часом, коли вигнанець ішов із печери й ватра його гасла, на шкарубкій кам’яній стіні їй, Ехо, ще цілими годинами ввижались обличчя тих нещасних, долі яких Назон вичитав із полум’я,— кам’яні носи, щоки, лоби й вуста, зажурені кам’яні очі над горнятами та відблисками вогню в топці. А розповідати Назон умів страшно й чудово. У своїх історіях він тлумачив Ехо, звідки беруться кругляки й рінь у пересохлих річищах струмків, у простому мулі він добачав цілу епоху, а в кожному камінчику — життя.
Іноді, коли Ехо слухала вигнанця, в неї навіть складалося враження, ніби його втішає спокій і непроминущість якоїсь базальтової колони чи скам’янілої подоби перед лицем нікчемної швидкоплинності його власного існування серед трахілських руїн. «Який матеріал,— питав Назон уночі в п’яній компанії у Фінеєвому погрібку, де вони справляли свято обжинків,— який матеріал здатний краще передати незаперечну гідність, тривалість, ба навіть вічність, ніж перенесений за межі стрімких часових змін, позбавлений податливості й будь-якого життя камінь? Навіть коли якась скеля під руйнівною дією вітрів, невгомонних, безжалісних тисячоліть чи розпеченого земного ядра розпадеться, обернеться на порох або розтопиться, а тоді знов прибере однієї з форм органічного світу, то й тоді вже звичайнісінький кругляк на цілі віки перетриває всі імперії й усіх завойовників і при цьому спокійнісінько лежатиме собі десь у затінку ущелини чи в м’якому глинястому ґрунті печери, хоч усі палаци імперій уже давно порозвалюються, династії вимруть, а блискучі мозаїчні підлоги в тронній залі будуть до самого даху вкриті шаром ґрунту, такого пісного, що над цією давньою розкішшю не ростимуть і будяки та вівсюг. Яка ж щаслива й гідна людини доля в того, хто скам’янів, порівняно з долею того, хто став жертвою відразливого, смердючого, пришвидшеного червою та хробаками процесу тління!» — казав Назон. Проти цього жахливого процесу, мовляв, скам’яніння видається просто-таки порятунком, шляхом, що веде до раю схилів, зворів та пущ. Метеоричний зблиск життя — це ніщо; гідність і тривалість каміння — це все...
— Того вечора,— знов гукнула через плече Ехо,— Назон був у винаревому погрібку напідпитку й розходився не на жарт! А ливарі тоді відверто махнули рукою на закон, який забороняв їм спілкуватися з вигнанцями. Вони весело реготали з поета, що бубонів собі в келих оті премудрощі.
Серед численних скелястих місць, де побували під час прогулянок Ехо з Коттою, було тільки одне таке, до якого вони приходили дуже часто,— повертаючись стомлені додому, простуючи до блідо-голубого мису вдалині чи й завертаючи просто для того, щоб мовчки посидіти там годину, перепочити, а тоді рушити далі. Іноді Котті здавалося, що те місце, звідки до гавані не було й години ходи,— таємний центр його з Ехо доріг; усі стежки променями виходили звідси або сюди вели. Це була широка, облямована смужечкою чорного піску, водоростей та мушель бухта, в яку поволі, в гуркотом котилися хвилі прибою. Говорити там можна було тільки криком; слова, мовлені звичайним голосом, тонули в гуркоті води та вітру. Бухта лежала під прямовисною скелею заввишки метів двісті-триста, що величезною підковою охоплювала берег. Той, хто хотів розгледіти з цього низького берега всю скелю, мусив так задирати голову, що, коли дивився на безмежно далеку вершину та хмари, які пропливали над нею, в нього паморочилось у голові. Але найдужче в цій скелі вражало не те, що вона була така страхітливо велика й висока, а виступи, які тяглися впоперек її. Це були такі собі карнизи, балкони й балюстради з первісної породи, що скидалися на порослі кущами й травою яруси театру. Коли Котта вперше ступив у затінок цієї скелястої стіни, йому раптом здалося, ніби він знов опинився у приглушеній плющем та чорним деревом просторій залі монументального оперного театру, що його за наказом імператора було споруджено з пароського мармуру й передано громадянам Рима з нагоди святкування річниці якоїсь битви.