Арахна спробувала на мигах розповісти гостеві про свою тугу за столичними красотами, за розкішними вулицями й палацами, які бачила лише в газетах та в поплямованому вогкістю альбомі визначних пам’яток, що його багато років тому подарував їй один матрос із «Трівії». Котта нічого не зрозумів, однак йому все ж таки здалося, ніби він здогадався, що хоче почути від нього стара, і заговорив про Назонову славу, про свою подорож сюди, на Чорне море, а тоді похвалив мальовничий краєвид у неї за вікном. Арахна читала все з його губів, але в пам’яті своїй відкладала тільки те, що, на її думку, стосувалося римських красот — про решту вона одразу ж забувала.
Потім Арахна охоче повела римлянина до задушної, геть затемненої комори. Там вона розчахнула віконниці, і знадвору почувсь оглушливий лемент чайок, які чекали поживи; тіні численних крил заметлялися по кам’яній підлозі й мотлоху, яким була завалена вся кімната. Засліплений раптовою повінню світла, Котта побачив спершу тільки запнуті ганчірками та ковдрами меблі, прихилені до стіни весла, порожні обплетені бутлі, роздерту ширму, а вже потім гобелени — згорнені й покидані серед ящиків, скринь та стосів паперу, декотрі не ширші за рушник, інші такі широкі, аж понадломлювались сувої, без сумніву, надто великі як для стін у залізному місті. Більшість гобеленів, схоже, вже попріли, просякли сирістю і взялися білими плямами плісняви.
Тих сувоїв тут було десятків три-чотири чи й більше, і Арахна зберігала їх недбало, мовби якісь трухляві колоди. Тільки Ехо могла зрозуміти глухоніму ткалю й перекласти римлянинові її пояснення, що для неї гобелен мав цінність лише доти, доки народжувався й був ще на кроснах. Та коли вже готовий гобелен потрапляв до її вкритої пліснявою комори, його діставали звідси на білий світ лише тоді, як хтось із ливарів чи селян надумував прикрасити свої закіптюжені стіни гарним краєвидом і приносив натомість вівцю. Арахна тільки перетинала в неї на ногах путо й пускала на кам’янисті тераси своєї скелі, де вівця й дичавіла.
І поки ткаля полотнище за полотнищем розгортала перед римлянином свої творіння, поки брудна підлога в коморі й увесь мотлох довкола помалу зникав під купою райських світів, Котта усвідомив, що на цих панорамних картинах найбільше важить не земля й не море, а небо — чисте, блакитне, трохи захмарене або затягнене грозовими хмарами, але повсюди ніби живе, заселене летючими птахами; небо, де кожна зграйка мала своє місце.
Навіть те, що жило на суходолі чи в морі, що там повзало, плавало, за чимось гналося чи від чогось утікало,— все, здавалося, прагло краси й довершеності пташиного лету. А вгорі над табунами звірів численні фігури пташиного лету являли собою знаки звільнення від будь-якого тяжіння. Коли море було збурене, розбурхане, а береги покраяні розщелинами чи залиті водами сизигійських припливів, тоді рожеві чайки, буревісники й чорні кряки здіймалися над спіненими гребенями хвиль та рифами, так ніби разом із припливом їхнє прагнення до легкості тільки зростало. Над чорно-зеленими непрохідними лісами виписували свої спіралі кречети, шугали коршаки, перелітаючи через гострі верхи бескидів, цих просто сміховинних, як для них, перепон. У колючих заростях хижак роздирав свою здобич, над землею зависали, заливаючись співом, жайворонки. І хоч як далеко внизу була земля, високо вгорі над усіма перешкодами й западинами завжди пропливали птахи: вони радісно й легко віддавались повітряним круговертям, раптово вихоплювалися з цієї уявної поразки супроти вітру, кидалися сторчма вниз, а тоді знов шугали вгору, немовби тільки так могли знехтувати залежністю від Землі й прямої ходи.
Аж на останніх картинах, що їх Арахна розгортала перед Коттою, він завважив якийсь сумнів у величі лету, завважив, власне, падіння; разючий, якийсь майже зловтішний контраст до райського самозабуття пташиних зграй. Це була картина порожньої далечіні, зіткана з ниток синіх, білих та сріблястих відтінків,— вид на море, що спокійно простилалося під сонцем: небо, поцятковане легенькими літніми хмарками, мертва хвиля, а вгорі — поодинокі чайки. Але ніде ні берега, ні острова, ні судна.
Далеко-далеко, на самісінькому обрії Котта розгледів двоє широких і сірих, як у кондора, крил, безпорадно скинених над водою, наче руки потопельника; проте ні дзьоба, ні голови не видно було. Навколо крил із води білими списами здіймалися фонтани бризок, а з високості ще летіли, погойдуючись, загублені пір’їни й легенькі пушинки — вони опускалися на море повільніше, ніж важке тіло, що його доти несли ті крила. Там, удалині, в море впало щось велике й схоже на птаха, а у висхідному повітряному потоці нерухомо позависали чайки, і філігранно оздоблена легеньким бризом морська поверхня відкидала в небо сонячне світло.