Ікар.
Ім’я того, що впав у хвилі й зникав у тому яскравому сяйві, було одним із багатьох знаків, який спурхнув із пальців глухонімої ткалі і якого так і не зрозумів Котта.
Арахна всіляко запобігала перед гостем із Рима й кивала головою у відповідь на кожне запитання, яке читала з його вуст. Хто їй описав ці праліси й пальмові гаї, хто розповів про всіх отих птахів, яких на узбережжі залізного міста ніхто ніколи не бачив? Може, Піфагор таки не збрехав і ткаля справді часто просиджувала пополудні з Овідієм Назоном на отих кам’яних галереях?.. Та коли Котта спитав у старої, чи розповідав їй вигнанець іще про щось, крім мистецтва лету та пташиний світ,— приміром, про кристали, скам’яніння чи бронзу,— вона тільки похитала головою.
Раптом Арахна почала ще дужче впадати коло римлянина, непомітно вирядила його з комори, причинила на защіпку залізні віконниці й, забувши про гобелени, поставила перед ним у кімнаті горіхову наливку та пиріг.
Збитий з пантелику, із затуманеною від наливки свідомістю, Котта вийшов нарешті з будинку на скелі, який, коли він озирнувся ще раз, уже зник у хмарі чайок. Невже Назон кожному, хто його слухав, прочиняв щораз інше вікно до своїх фантазій і кожному розповідав лише ті історії, які той хотів і-и. був спроможний почути? Ехо пізнала книгу каміння, Арахна — книгу птахів. «І я питаю себе,— писав Котта в одному шанобливому листі до Кіани, листі, який так ніколи й не надійшов на віа Анастасіо,— чи не були «Метаморфози» замислені як велика історія природи — історія, що починалася від каміння й сягала аж до хмар?»
IX
Настав серпень — спекотний місяць, єдиною оздобою якого було імператорове ім’я[1]. Під сонцем цього місяця згоряло все, що не було таке стійке, як кактуси, будяки чи тамарикси. В обідню пору стрекотання цикад ставало особливо нестерпним, і жінки залізного міста затикали вуха своїм дітям розім’ятим воском, щоб захистити їх від тієї лиховісної музики, яка нібито вчувалася в сюрчанні. Лискучі ящірки вилазили з тріщин у мурах та скелях і злизували з гарячого міського каміння мух. На сланцевих дахах грілися під сонцем змії.
Германець Діт, шукаючи духмяне зілля для настоянок, у руїнах однієї вулички — люди покинули її десятки років тому — побачив павуків завбільшки з кулак; їхнє павутиння було таке міцне, що в ньому заплутувалися й гинули не тільки цикади, а й в’юрки, навіть вівсянки, які вже вбилися в пір’я.
Та переляк, викликаний у Томах цими досі не баченими потворами, швидко минув: виснажене швидкими часовими змінами та спекою, місто вже звикало до нових клопотів, як перед тим звикло до пишної рослинності й теплових бур нового клімату. Лише різник Терей не знаходив собі місця від люті. Одного дня видерся навкарачки на дах різниці, щоб побити коцюбою змій; у сусідньому дворі одразу зібралася ціла ватага гамірної дітвори й відвідувачів винаревого погрібка. Публіка, позадиравши голови, спершу підохочувала Терея, а згодом рушила вслід за ним; різник з коцюбою та незапаленим смолоскипом у руках через заселені отруйними павуками руїни порвав кілька павутин, у яких заплуталися цикади й пташки, й наловив на смолоскипа павуків. Потім один із винаревих помічників під тюкання та оплески ватаги вмочив пальця в темну липку піну, що виступала на черевах у павуків, і поквацяв нею собі щоки та лоба.
У ці дні не було, здавалося, нічого такого, до чого Томи після короткої хвилини жаху чи подиву не могли б звикнути; не минало й години, і це місто немовби знов байдужіло навіть до того, що доти було йому геть чуже. Але одна подія, яку в Томах очікували особливо нетерпляче і яка для ливарів та свинопасів важила більше, ніж усі загадки природи, не наставала й не наставала: хоч як напружено люди виглядали, однак над звивистою узбережною дорогою не з’являлася жодна хмарка куряви. Кіномеханік Кипарис, що вже багато років підряд приїздив до залізного міста в серпні, наче у воду канув.
У Томах уже так знудилися за ліліпутовими фільмами, що якось уранці стіна різникового будинку виявилась геть розмальованою. Ті незграбні малюнки, нашкрябані вуглиною та кольоровою крейдою, нагадували про останні Кипарисові фільми: яскраві султани на шоломах, кінські гриви, стяги, вітрила, списи...